Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

в нього хороша. Це довгасті ягоди — йому…»

Нараз почулося шарудіння, і з-під снігу вибігла якась низенька сіра тваринка. Швидко-швидко перебираючи коротенькими ніжками і незграбно перевалюючись з боку на бік, вона поспішала до скель. Тварина трохи нагадувала ведмежа, і Саркіс злякано закричав:

— Ой, ведмідь, ведмідь!..

— Хапай його за хвіст! — гукнув Гагік зверху.

— Не бійся, це борсук приходив поласувати виноградом, — заспокоював Ашот. Просто дивно, як він здалеку визначив, що це був борсук?..

От коли б вони були ближче до Саркіса! Тоді можна було б оточити цього звірка і оглушити палицями. Восени борсуки жирні й смачні!

Ашот кинувся з лопатою до Саркіса, але, зробивши кілька кроків, зупинився; наляканий звірок, вибігши з саду, встиг заховатись у скелях.

— Жаль, — пробурмотів хлопець. «Борсук?.. От халепа, — думав Саркіс. — І Шушик чула… Ашот, звичайно, не злякався б, і Асо теж… Тільки Шушик злякалась та я. Фу, сором який».

Добре все-таки бути сміливим!.. І чому, справді, він не такий сміливий, як вони? Взяти, наприклад, Асо. Поля, гори, ущелини — ось його стихія. Та й Ашот теж!.. А він? Звичайно, Ашот правду каже: батьки з нього матусиного синочка виростили. «Якщо ми ще довго тут пробудемо, я змінюсь», — вирішив Саркіс, але сам же злякався цієї думки. Він так скучив за м’якою постіллю, за смачною їжею, яку готує мати…

— Саркіс, ти можеш прислати нам двадцять порцій глюкози? — крикнув Гагік.

— П’ятдесят пришлю! Погляньте, скільки я нарвав! — радісно обізвався Саркіс, показуючи купу зібраного винограду.

Асо підійшов до Саркіса, набрав повну полу винограду і рушив до товаришів, що працювали на стежці. Проте сам того не помічаючи, він повернув до печери, перед якою біля вогнища сиділа з книжкою в руках Шушик.

— У мене є виноград, навіщо ти приніс?.. — запротестувала вона.

— Такого нема… Подивись, які ягоди, мов янтар!.. Ніс я їх і думав: «Віддам сестричці, бо сам проковтнути не зможу…» — сказав Асо й засміявся. Тепер він уже менше соромився дівчини.

— Дуже ти розщедрився, Асо… Ну, давай! Ой, які хороші!.. Це я відкладу для мами, — приклавши до щоки червоне гроно, сказала вона лагідно, — завтра ми будемо дома. Правда, Асо? Ти знову повернешся на ферму… Але я тебе не забуду…

Шушик була схвильована, ніби справді наближався час прощання.

— Я тебе теж не забуду. Сяду на вершині скелі, гратиму на сопілці і згадуватиму тебе…

Так, дружба, народжена в дні важких випробувань, — не проста дружба. Вона незламна протягом усього життя.

На серці в Асо й Шушик було весело.

Навколо так гарно! З усього видно, що їм лишилося тут пробути не більше одного дня. А завтра ввечері кожен сидітиме вдома біля яскравого вогнища і захоплено розповідатиме про ці дні надзвичайних пригод…

Асо підвівся й побіг до товаришів, які вели останній бій з заметеною снігом стежкою.

Роботи лишалося небагато: ще кілька дружних зусиль, і перед ними відкриється шлях до волі…

Надвечір у Барсовій ущелині з’явилися нові отари кіз. Чи вони від вовків тікали, чи на «весілля» прийшли?

Ніхто не тривожив їх, і вони спокійно паслись на терасах, де вітер поздував сніг. Лише іноді кози помічали хлопців і тоді, граціозно підстрибуючи, тікали в нагромаджені одне на одне гірські пасма, а потім знову з’являлися на вершинах, стрункі, напружені, красиві…

Прокидаючись серед ночі, юні мандрівники чули гучний цокіт легеньких копитець. То бігали по карнизах печери нові жителі Барсової ущелини.

Розділ вісімнадцятий

Про те, як вода стає льодом і закриває дорогу

Вранці двадцять дев’ятого дня полону, коли наші герої вийшли з печери, перед їхніми очима постало чарівне видовище.

Сходило сонце, і перше проміння його посріблило вже білі вершини Великого й Малого Араратів, а долина ще дрімала в ранковому тумані.

Поблизу в горах почали свій концерт куріпки, і полонені кілька хвилин захоплено слухали його.

— Ходімо, товариші, день чудовий! Сьогодні ми нарешті відкриємо дорогу до свободи! — патетично звернувся до своїх друзів Ашот.

Всі були певні, що проводять у печері останній день. Ніхто навіть не подумав про паливо, хоч вогнище вже й догоряло. Навіщо цей вогонь, коли ввечері вони вже грітимуться дома і ляжуть спати в м’які постелі… Думка про дім хвилювала всіх, але друзі нічого не казали одне одному, наче боялися злякати довгождану свободу.

Напередодні увечері, коли товариші вже спали, Асо приніс багато винограду й видавив з нього сік. Але вранці ніхто до нього й не доторкнувся. Вирішили випити сік перед самим виходом у дорогу додому, а порожній посуд взяти в село — на пам’ять про печерне життя.

— А зброю первісної людини? — запитав Гагік.

— Хіба ви не повернетесь? — промовила Шушик і завмерла.

— Ні, прийдемо по вас. Вип’ємо виноградного соку і вас заберемо. А зараз захопимо все, що зможемо, — сказав Ашот.

Хлопці взяли зброю і, веселі, рушили на Диявольську стежку. Та скоро їм довелось розчаруватись. Стежка, вчора майже розчищена, сьогодні була покрита товстим шаром гладенького льоду.

У хлопців опустилися руки. Удар був такий важкий, що вони з хвилину стояли, мов скам’янілі. От тобі й маєш! Знову непередбачена перешкода. Знову треба було починати боротьбу з новим, ще впертішим ворогом. І хлопці, розлютовані невдачею, почали наступ на лід, який скував стежку.

— Бий, Гагік, бий дужче!..

Але де взятися силі в тоненьких руках