Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

Була ясна ніч. Небо дивилось на землю міріадами блискучих очей — зірок. Вдалині, по схилах Арарату, бігли, вигинаючись, мов змії, вогненні стрічки.

— Це турецькі курди підпалили траву, — сказав Асо. — Батько казав, що на тому березі річки лежать поля, які раніше належали вірменам. Їх захопили турки, але не орють, не сіють, не випасають, навіть траву не косять, і вона виростає така, що вершник губиться в ній. А щоб стара трава не глушила молодої, пастухи-курди кожної осені підпалюють степ. — Асо замовк, потім, після невеликої паузи, вів далі, як дорослий: — У вірменів горя немало було, але й у нас, курдів, не менше. Бачите отой край, де горить? Раніше там було багато курдів. Але турки не давали їм жити. Тоді курди почали боротися з турками, та невдало. Ті їх витіснили до підніжжя Малого Арарату, на іранські землі. Потім турки відрізали десь у себе шмат землі й віддали його Ірану, а взамін узяли той шматок, де оселились курди. Привели туди велике військо, прогнали курдів до берегів Араз-ріки і всіх там перебили… Хто живий лишився — перебрався через річку до нас. Батько мій зустрів кількох таких і розмовляв з ними. Вони й розповіли йому про своє лихо…

— Світає… Ходім у печеру, — тремтячи від холоду, сказав Саркіс. Спираючись на палицю, він теж вийшов подихати свіжим повітрям.

— З чого ти взяв, що вже світає? — запитав Асо у Саркіса.

— А он вранішня зоря зійшла.

Пастух засміявся:

— Це не вранішня зоря, а Кяраван-гиран. Багатьох обдурювала ця зірка. Пам’ятаєш, Ашот, я згадав її тієї ночі, коли нас залив потік? Хотів розповісти, чому її так називають, але не встиг. Кяраван-гиран — це «грабіжник караванів». Часто, коли верблюди ще мирно жують свою жуйку, один з погоничів раптом гукне: «Вранішня зоря зійшла, вставайте, час у дорогу». Не знають погоничі добре зірок і так само, як наш Саркіс, вважають, що ця зірка — вранішня. Вона, правда, теж яскрава, але сходить набагато раніше. Отож караван вирушає в дорогу, а світанку все нема й нема. Грабіжники користуються цим, оточують караван, грабують, убивають погоничів. Тому зірку й називають «грабіжником караванів». Ну, ходім, бо й справді стає холодно.

Хлопці полягали навколо вогнища на м’які постелі з листя, притулившись один до одного. Асо бачив з свого кутка бліде обличчя Шушик. Сумна посмішка пробігла по її губах. «Мабуть, їй приснилась мати…» — подумав хлопець і через хвилину сам уже спав так солодко, як можуть спати лише пастухи, що живуть серед природи…

Про те, як полонені Барсової ущелини скорочували свій шлях до волі

— Ну, як ви тепер думаєте? — запитав Ашот товаришів на світанку наступного дня. — Підемо оглядати наше нове житло, збирати виноград чи розчищати стежку?

— Звичайно, виноград їсти найлегше. Але ми повинні йти на важку роботу, — сказав Гагік.

— Я теж так думаю, Гагік. По-моєму, ми повинні сьогодні до самих сутінків розчищати дорогу.

Саркіс підвівся і, спираючись на палицю, підійшов до товаришів і ніяково запитав:

— Доки ж я буду сидіти без діла?

Широка усмішка освітила обличчя Ашота. «Ось вона, головна перемога наша!» — подумав він з гордістю.

— Нічого, Саркіс, коли зовсім видужаєш, знайдеться і для тебе робота, — лагідно сказав Ашот. — А тепер ти ж доглядаєш хвору…

— Ні, не хочу бути дармоїдом. Заведіть мене в сад, я хоч винограду всім нарву…

— Ну що ж, хай спробує, — порадив Гагік.

— Але якщо він сам піде, то знову може суглоби пошкодити, — застеріг «лікар» Асо.

— Що ж, доведеться донести його до виноградника. А ти не боятимешся тут сама, Шушик? — запитав Ашот. — Гляди ж не забудь розпалити перед печерою вогнище. Не боїшся?

— Ні… Ви ж будете близько, і я дивитимусь на вас звідси, від печери. Трохи погріюсь на сонці, почитаю… Я вже скучила за книжками.

— І будеш слухати, як куріпки співають… Ні, нашому життю, Ашот, тільки позаздрити можна! — посміхнувся Гагік. — Коли б я не скучив за матір’ю, я б звідси не пішов… Ну, рушаймо! А цього довгов’язого хто перший понесе? Я з тобою, Асо?

Хлопці донесли Саркіса до виноградника, залишили його там, а самі пішли далі.

Наламавши сухої виноградної лози, Саркіс розпалив велике вогнище. Таке ж вогнище запалало і на Диявольській стежці, і біля печери. Дим, здавалось, огорнув усю ущелину — хіба вдержиться тут якийсь звір?..

Ні, боятися не було чого, тим більше що товариші працювали на протилежному схилі, недалеко від Саркіса. Он Гагік з галасом скидає сніг і вихваляється перед товаришами… Он Шушик…

Намагаючись не думати про небезпеку, Саркіс почав збирати виноград. Та нелегко було витягати з-під снігу заплутані виноградні лози. Вони так переплелися, що їв хлопця не вистачало сили розривати їх. Щоб зірвати кілька грон, Саркісові довелось чимало потрудитись, тим паче що в нього ще боліла нога і не загоїлась рана на лікті. Але думка про те, що це його перша робота, до того ж робота для товаришів, які врятували його від загибелі, допомагала хлопцеві, робила його сильнішим і терпеливішим.

Стомившись, Саркіс сідав на якийсь камінь і дивився на зібрані грона винограду. «Це для Шушик, — говорив він у думці. — Це для Ашота. Коли б його не було, ми давно пропали б… А для Асо?.. Адже це його винахідла вість допомогла мені врятуватись. Не було б палиці… Ні, палиця тут ні до чого. Товариші знайшли б інший спосіб. Просто Асо хороший хлопець, скромний, чесний. Оцей кетяг — йому: «Беріване, беріване…» — продзвеніла у івухах Саркіса чарівна пісня пастуха. «А Гагік?.. Кусається, як скорпіон, але душа