Читати книгу - "Дорогами Маклая"

за його словами, тутешні папуаси дуже полюбляють. Я відповів, що пити ром негарно і для його людей буде краще, якщо вони ніколи не куштуватимуть цих напоїв.

Попливли на о. Айдуму й годині о четвертій кинули якір коло великої старої хатини. Біля неї стояла друга, менша, як виявилося, також гробниця. Навколо не видно й не чути ані душі. Велика хатина була надто стара, щоб у ній жити, а полагодити її важче, ніж побудувати нову. Рушив далі. Пройшли повз три курені, також покинуті. Сонце вже заходило, коли я знову вирушив на другий бік бухти Тритон, до о. Мавари. Ці острови дуже скелясті. Скелі зводяться стінами й баштами, подекуди вкритими розкішною рослинністю. Коли зійшов місяць, ми кинули якір біля південно-західного краю о. Мавари. Маленька хатина, вся в зелені, стояла між прямовисними скелями, було видно вогник на березі, який одразу ж згас, тільки-но почулися голоси на урумбаї. Очевидно, нас не вважали за бажаних гостей. Я не захотів тривожити тубільців і заборонив сходити на берег.

2 березня. Раненько-вранці пішов до хатини. Коли я наближався, кілька жінок вибігли з неї й кинулися до лісу. Коло хатини в різних місцях купками лежали черепашки, начебто засвідчуючи, що багатство екваторіальної рослинності не дає ще людині достатньої їжі. Їй доводиться голодувати або збирати на рифах мізерно-дрібні несмачні молюски. Після сніданку я вирушив у Лобо, щоб оглянути місцевість, де голландці сорок шість років тому мали намір заснувати колонію, так званий форт Du Bus, яка проіснувала недовго й перетворилася на кладовисько з багатьма сотнями могил. Під'їхала пірога, і з неї вийшов на урумбай худорлявий довгоносий старик. Це був радья Айдуми, який мав через напад людей Телок-Камрау покинути свій острів. Він плаксиво розповів мені про своє нещастя. Щоб мати точніше уявлення про війни між тубільцями, я почав допитуватися — на жаль, через перекладача Сангіля, бо радья Айдуми майже не розумів малайської мови, — про кількість нападників. Виявилося, що людей Камрау було близько сотні (мабуть, і ця цифра перебільшена); убитих в Каю-Мсрі було десять, поранених десять чи дванадцять. З цього видно, що ці війни не що інше як дрібні сутички, але вони все-таки головна причина номадного[51] способу життя тубільців та нечисельності їхніх селищ. Якби оселилися вони більшим поселенням, то його незабаром було б пограбовано й сплюндровано сусідами. Постійне побоювання бути забитим та пограбованим змушує тубільців жити переважно у своїх пірогах, кочуючи з місця на місце. Радья Айдуми зголосився супроводити мене, і його пірога з родиною, що складалася з двох жінок та двох дітей, попливла за урумбаєм. Я наказав дати їм рису й саго, чим радья та його жінки були дуже задоволені.

Майже цілковитий штиль іноді переривався досить сильними поривами вітру. Під час одного такого пориву урумбай несподівано дуже накренило, і Ахмат, який сидів на низькому борту та їв, не втримався й майнув догори ногами у воду. Звичайно, його, геть мокрого, одразу ж витягли під загальний регіт. Близько години пополудні під'їхали до берега саме коло того місця, де був форт Du Bus, заснований 1828 року. Місце розташування дуже гарне: великий, глибокий басейн, оточений з усіх боків горами, розлягався біля підніжжя мальовничої, дуже крутої гори Ламансієрн. Гори тут такі круті й під час великих дощів з них збігає в море стільки води, що з його поверхні можна черпати прісну воду. Це мені сказав радья Айдуми й підтвердили кілька інших тубільців. Берег був укритий високим лісом, і ніде не було видно анінайменшої ознаки колонії, що існувала тут 46 років тому. Проте у тубільців збереглася згадка про неї. Незважаючи на полуденну спеку, я висадився коло гаю кокосових пальм, і старий радья Айдуми показав мені рештки «рума бату оран Голланд» (кам'яних будинків голландських людей).

Пройшовши кілька кроків, ми натрапили на чотири могили — невеликі споруди, подібні до маленьких халуп (близько двох метрів завдовжки, одного завширшки й одного у висоту), з кілків та атапу. В одній з них був ще «татумбу» (померлий). Стежки ніякої не було. Покликав Йосифа і Ахмата, які за вказівкою радьї Айдуми заходилися прорубувати парангами (великі малайські ножі) дорогу. Невдовзі ми надибали кам'яний п'єдестал, на якому стояв напівзогнилий товстий стовп. Підходячи до п'єдесталу, я відчув під ногою щось тверде й гладеньке, що, зіткнувшись із цвяхами на закаблуках, дзенькнуло. Мої люди розгребли хмиз та сухе листя: під цим шаром побачили овальну чавунну дошку, на якій, коли її перекинули на другий бік, було зображення нідерландського герба. Зогниле дерево не могло витримати ваги чавунної дошки, яка, очевидно, вже багато років тому впала й тепер лежала на землі. Я наказав очистити її й прихилити до решток стовпа. А тим часом Ахмат, ідучи за радьєю Айдуми, проклав дорогу до так званих «рума бату». Це були два чотирикутні підмурки з коралового вапняку. Посеред них росли великі дерева, і підмурки майже ховались у рослинності. Кілька товстих пеньків колись зрубаних дерев пустили нові пагони, які, у свою чергу, перетворилися на дерева; вони також були рештками колишньої колонії.

У лісі вогко й дуже душно; більше оглядати не було чого, і я вирішив іти в тубільне селище, розташоване, як сказав радья, недалеко; та мене неприємно здивувало те, що нам довелося діставатись до нього три чверті години. Спочатку треба було йти через болото, перебираючись по корінню мангрових дерев, потім через струмок, далі вгору на крутий пагорб, де зеленіла невелика плантація бананів та солодкої картоплі. Сонце так пряжило, а навколо ані-найменшого холодку, тож я змучений спускався до двох дуже убогих халуп, розміщених у затінку й біля самого моря. Ці хатини були пристанищем радьї Айдуми після наскоку Телок-Камрау. Розташувавшись на циновці, я трохи відпочив і почав роздивлятися хатину, хоч ця назва для неї надто претензійна. Вона стояла на палях, мала дуже діряву підлогу, ще дірявіші стіни з атапу заввишки близько метра — тож випростатись у ній могли тільки діти; всередині, проте, халупа була поділена перегородками на кілька комірок. Невелике піддашшя перед халупою правило за спальню почту радьї Айдуми. Старий знову заскімлив і заявив, що хоче оселитися з своїми підданими там, де я лишусь. На це я не сказав «ні», бо сам волів мати постійні об'єкти для своїх антропологічних спостережень, і, звичайно, люди Айдуми, поселившись біля моєї хатини,