Читати книгу - "Дорогами Маклая"

стануть незабаром мені слугами й при нагоді будуть провідниками по навколишніх горах та лісах. Я побачив тут двох так званих вуоусірау, жителів гір Камака. Вони зовсім схожі на жителів узбережжя, і один з них був світліший за інших присутніх тут папуасів.

О шостій вечора я повернувся на урумбай, і ми рушили далі. Був штиль, тому довелось веслувати цілу ніч, що, одначе, мої люди робили час від часу, щоб поспати. Три піроги з жінками й дітьми пливли за урумбаєм.

Місцевість була дуже мальовнича; жаль, що тут легше вмирати, ніж жити. Серед тубільців я бачив страхітливі хвороби, очевидно, занесені сюди малайцями під час їхніх щорічних відвідин цього берега.

3 березня. Із затоки Ленгуру ми вийшли у великий спокійний басейн, потім, через протоку, в інший, потім у третій. Праворуч лежав суходіл Нової Гвінеї, ліворуч — архіпелаг красивих, але безлюдних скелястих острівців. Це одна з наймальовничіших місцевостей Ост-Індійського архіпелагу. Вапнякові скелі тут набули дуже різноманітних форм і, розмиті прибоєм, утворили довгі печери близько двох метрів завглибшки. У багатьох місцях підмиті скелі завалюються і, утворюючи серед зеленого лісу білі й жовті плями, урізноманітнюють пейзаж. Трапляються також обвали на самісіньких вершинах гір, і їхні сліди лишилися у вигляді довгих смуг поламаних і вирваних обвалом дерев. Такі смуги подекуди можна простежити аж до моря. Химерні обриси мають невеличкі острівці, які від того, що прибій розмивав скелі біля поверхні води, набули форми пірамідальних грибів. Оскільки прохід між архіпелагом Мавара і суходолом Нової Гвінеї не був позначений на картах, то я назвав його на моїй карті протокою вел. кн. Єлени, на згадку про люб'язну гостинність і ті кілька приємних тижнів, які я провів у її Оранієнбаумському палаці восени 1870 року.

Десь о десятій годині ми підійшли до селища Мавара, яке складалося з двох халуп. Мені й цей острівець не сподобався, щоб тут оселитись. Увечері перебралися на протилежний берег. Цю місцевість тубільці називають Айва. Тут, може, я лишусь, бо Айва — на суходолі, а з огляду на фауну це для мене важливо. Місце мальовниче, і, живучи тут, я не буду поблизу вже зайнятої кимось ділянки. Мені ніхто не докучатиме, і я не заважатиму іншим. У Давіда дуже набрякла рука, і його трусила пропасниця. Сам я часто відчуваю біль у ногах і неприємну ломоту в усьому тілі…

8 березня. Нарешті можу сказати, що я знову житель Нової Гвінеї. Цілий день влаштовувався в хатині й бачу, що помешкання досить комфортабельне. Тубільці, які прийшли до мене, розповіли, що днів п'ять тому, якраз того дня, коли я вирішив саме тут будувати хатину, жителі Телок-Камрау вбили одного чоловіка з о. Наматоте разом з жінкою і дітьми. Це сталося зовсім недалеко відціль, у Телок-Бічару. Треба тут пильнувати.

9 березня. Уночі мене розбудили крики, схожі на собаче виття. Мені, проте, пояснили, що це були голоси тубільців, які оселилися на піщаному березі в Айві. Вони бояться нападу аліфуру («оран-аліфуру» — поширена у малайців назва жителів Сераму і перейнята також тутешніми жителями взагалі для означення тубільців гір або суходолу на відміну від прибережних) і перегукуються або показують, що вони насторожі.

Була злива. І ось крики стали гучніші, почулося багато голосів. Трохи згодом пролунав постріл. Я встав і дістав з ящика рушницю. Та цієї ночі нічого більше не сталось. Уранці мені сказали, що оран-аліфуру никали цілу ніч на околиці, і один із моїх серамських матросів випалив з рушниці, щоб трохи заспокоїти настраханих жителів Айдуми, які бачили чужого собаку, а це, як вони гадали, певна ознака того, що аліфуру десь недалеко й очікують нагоди та зручного часу, щоб напасти. Прийшли радья Наматоте й інші начальники, вони просилися відпустити їх на кілька днів. Я погодився. П'ять пірог вирушили в різні напрямки.

Відчуваю велику слабість у ногах; ліва рука дуже болить, вона зовсім немічна…

13 березня. В Ахмата тяжка пропасниця. Гарячка майже не спадала цілу ніч і протягом дня, дарма що він пив каломель і хіну.

Полювання досить удале: окрім трьох птахів, Давід приніс мені великого кенгуру, старого самця… Я відпрепарирував скелет і зберіг серце й мозок. М'ясо чудове. Папуаські начальники, наслідуючи серамців, не їдять кенгуру…

17 березня. Учора занедужав Иосиф, і тому я не зміг піти в гори Камака. Сьогодні йому не краще. Радья Айдуми розповів, що в глибині, країни, по річці Утанате, живуть люди дуже маленькі на зріст, але великі людоїди… Як зветься це плем'я, радья не знав.

Увечері мені нанесли візит з півдюжини панн з о. Наматоте; з нагоди цього візиту вони нав'язали на себе все ганчір'я, добуте у макассарських і серамських торговців. Балакуча жінка з Сераму, про яку я вже згадував і яка вміла говорити по-малайському, була їм за перекладачку. Вони прийшли покурити й попросити голок…

21 березня. Призначивши Йосифа старшим, так званим «капала-оран», над людьми, які зоставалися стерегти хатину, я наказав радьї Наматоте та радьї Айдуми також лишитися в Айві. Йосифові я дав чимало хіни (малайці й навіть серамці знають, як діють ці ліки, й дуже цінують їх) і просив його наглядати, щоб Ахмат вчасно приймав, ліки, та дозволив йому брати для хворого все, чого він забажає, з моїх харчів. Лишивши своїх шістьох людей в Айві, я підняв якір і рушив.

Ми знову пройшли вузькі й спокійні басейни вел. кн. Єлени, і я знову милувався мальовничими пейзажами. Приморські скелі з їхньою рослинністю являли собою розмаїті, напрочуд гарні комбінації, і знову навколишнє безлюддя вразило мене: єдина пірога, що зустрілася нам, належала тубільцю з Лобо та його родині, яка складалася з трьох жінок і тільки однієї дитини. Вони тинялися від одного пасера[52] до іншого і на мої запитання: «Звідки?» і «Куди?» — відповідали: «Чарі моканан» (шукаю їжі).

Якщо взяти всіх жителів Наматоте, Айдуми, Лобо, навіть з верховинцями майрасі й вуоусірау, то я не думаю, щоб їх набралося бодай сто чоловік. Гори навколо майже не заселені. То там, то тут трапляється піщаний берег (на-сер) з кокосовими пальмами — незаперечною ознакою того, що тут колись