Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

чимало. Досталося таки й воєводам і москалям, і старшині. Я й не помітив, коли ті москалі вийшли з шинку. Пройшло з півгодини, а може трохи більш, увіходять вже п’ятеро москалів з рушницями і з ними ті двоє. А візьміть, кажуть, цих молодчиків! Та до нас. Ми, було, пручатися, а той чоловік навіть ножаку з халяви витяг. Так де там… Ми п’яні, а вони тверезі, та й багато їх. Скрутили нам руки й потягли у Приказ до воєводи.

– Та де це було? – перебив його дігтяр.

– Та у Красному Куті!.. От привели нас до воєводи. Довго він придивлявся, а потім як почав розпитувати: та хто ми, та відкіля, та що тут робимо. Ми й те, ми се, а він одно: брешете! І признали в тому чоловікові, що зі мною був, розбійника, що з товаришами пограбував пошту і поштаря вбив на шляху під Красним Кутом. Бачимо, що діло погане. Ми, кажемо, – козаки; нехай нас ведуть до полковника. Ми, кажуть, покажемо вам, які ви козаки. Візьміть їх, каже воєвода, у батоги. Добре нас батогами лупцювали, не тільки хміль з мене, навіть душу ледве не вибили. А потім почали підпалювати литки, щоб признавалися. Та що нас! Там самого краснокутського воєводу, хіба ж не так цими самими батогами бито!

– Як воєводу? А ти часом не брешеш? – спитав Глек.

– Далебі, не брешу! Бачимо, прибіг якийсь москаль до воєводи, кричить: іди, каже, мерщій – зміївський воєвода приїхав, тебе кличе! Схопився наш воєвода, побіг геть, а москалі, що нам литки підпалювали, вже не знають, чи катувати нас, чи ні. Це було вдень, а ввечері привели краснокутського воєводу, зняли з нього штани та давай його батогами частувати, як і нас, бідних. А зміївський воєвода стоїть та примовляє: так тобі, холопові, й треба, не задержуй царської пошти!

– А той же воєвода, що? – зацікавлено спитав дігтяр.

– Та що? Помилуй, каже, боярин, більш не буду! Отакої!..

Всі засміялися, а Панас реготав так, що навіть присів і тупав ногами від реготу.

– А потім розібрав зміївський воєвода наше діло, мене звелів звільнити, а того чоловіка закували в кайдани і повезли аж до Білгорода. От яке діло було!

Довго ще згадували козаки, як бито краснокутського воєводу, а Панас мовчить, мовчить та й скаже: – Помилуй мене, боярине, більш не буду! – і регоче, а за ним усміхаються і Глек, і Дорош, і дігтярі.

ХХІІІ. ВДОМА

Дорога. – Запорозькі коні. – Гребля. – Гусак та віл. – Зустріч. – У Харкові на Подолі. – Безсонна ніч. – Цигани. – Бакаляр – Цурка й рушниця. – Батько, мати й Івась. – Гості. – Галя. – На дворі

Третього дня з хутора, де жили дігтярі, виїхало три вози: один з них був навантажений бочками з дьогтем; на другому було березове вугілля для кузень, а до третього, запряженого парою коней, були прив’язані коні запорожців, наче їх вели на продаж на ярмарок. На цьому возі сиділи Панас, Дорош та один з дігтярів, а Глек ішов коло волів, що везли вугілля. Коло воза з дьогтем ішов другий дігтяр. Хоч він і намагався змити з обличчя сажу, це не зовсім вдалося йому і воно було ще досить чорняве, але він не надавав цьому ніякого значіння; що ж до Глека – то він навмисне вимазався, і ніхто б не пізнав у цьому дужому закуреному вуглярі курінного отамана Незамай-ківського куреня.

Дорога була добра, така, яка буває тільки ранньої осени. Днів з п’ять тому тут пройшов легенький дощик, але земля вже затужавіла, дорогу накатано, і колії виблискували під осіннім сонцем, наче скляні. Земля дзвеніла під колесами, коли хто швидко їхав дорогою. Калюжі, що де-не-де позалишалися після дощу, затягнуло вже льодком і він приємно хрустів під колесом або копитом.

Повітря було прозоре й чисте, і щось бадьоре було в цьому повітрі і в конях, що тихо йшли за возами, і навіть у волах, що, похитуючись, тягли вози з дьогтем та вугіллям. Дорош лежав на мішках з вівсом і йому не вірилося, що він нарешті приїде додому. Він намагавсь уявити собі, що тепер роблять його рідні, і хоч це було неначе й легко, він ніяк не міг зосередитись на цій думці. Панас усю дорогу балакав з дігтярем, розпитуючи його, як гонять дьоготь та як роблять вугілля, наче він збирався покинути Січ та зробитися дігтярем або вуглярем.

Приємно було, спершись на мішок з вівсом, лежати на возі й дивитися на гайвороння, що літало понад ріллею, прислухатися до розмови, що вели поміж себе Панас та дігтяр, до балачок, що виникали при кожній зустрічі з подорожніми, придивлятися до нових людей. Всі, хто зустрічав їх, хвалили запорозьких коней, радили продати їх самому полковникові Донцеві, а коли валка спинялася коло придорожньої корчми або заїзного двору, біля коней обов’язково збирався натовп козаків, що оглядали їх, заглядали в зуби, ляскали по спинах та шиях, а коні, поводячи вухами, ухилялися від цих ласк і нервово тріпотіли ніздрями.

Іноді валка проїздила повз хуторі або села, де минулого року побував татарський загін. Зруйновані й спалені хати сумно стояли серед голих вже садків і серед руїн стирчали пічки та димарі, що вціліли після пожежі. Ось серед майдану зруйнована дерев’яна церква. Дорош чує, як дігтяр оповідає Панасові, що в цю церкву татари загнали усіх свиней з села, зачинили двері і підпалили церкву зі свиньми, бо татарва ненавидить свиней.

Дорош нарешті засинає під ці тихі балачки, а коли прокидається, він бачить, що вози вже стоять на греблі, дігтярі та Глек витягають мідяки з гаманців і платять за проїзд через греблю.

Перед очима невелика річка, що заросла очеретом та осокою, а в кінці греблі стоїть млин. Млинове коло крутиться і вода тихо шумить, падаючи з кола. Біля млина стоять підводи з борошном і зерном; у багні, що завжди стоїть коло такого млина, риються кури і підбирає зерно табунець білих гусей з лютим гусаком, що сичить на перехожих. Повітря коло млина смердить якоюсь кислятиною, наче тут не млин, а свинарник. Валка їде далі. Гусак витягує шию, настовбурчується на вола. Віл, розпустивши слину і мотаючи головою, навіть не помічає загрозливої пози птаха, мало не наступає на нього ратицею, і гусак, ґелґочучи, ганебно тікає. Потім він починає укладати й оправляти свої крила, наче тікав з-під вола зовсім не