Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

шланга. Нічого не залишиться. Нічого. Не залишиться навіть слів, написаних крейдою на тротуарі: «Була така собі людина, яку звали Мардж Вайт».

Один з багатьох нічних дзвінків Мардж! Боже, як я ненавидів ці дзвінки! Це не було вторгненням у моє життя: я знав, що такі дзвінки можуть бути — це частина моєї роботи. Рік тому, коли я погодився лікувати Мардж, я знав, що такі дзвінки обов’язково будуть: як тільки я її побачив, то зрозумів, що на мене чекає далі. Мені не потрібні були якісь надзвичайні навички, щоб розпізнати ознаки глибокої депресії. Її понурена голова та згорблені плечі казали: «Депресія»; її розширені зіниці, метляння руками та ногами промовляли: «Тривога». Усе, що я про неї знав, — багаторазові спроби самогубства, розлади харчування, зґвалтування в ранньому віці власним батьком, епізодичні психотичні думки, двадцять три роки терапії — усе кричало: «На межі!», і це поселило страх у серці немолодого психотерапевта, який прагнув комфорту і не шукав проблем на свою голову.

Вона розповіла мені, що їй тридцять п’ять років, вона працює техніком-лаборантом; вона лікувалася протягом десяти років в одного психотерапевта, який нещодавно переїхав до іншого міста; вона дуже самотня і рано чи пізно — це лише питання часу — вчинить самогубство.

Вона без упину курила під час сеансу, часто роблячи всього дві чи три затяжки і зі злістю загашуючи сигарету, а за кілька хвилин уже закурювала нову. Вона не могла висидіти все заняття на одному місці і періодично вставала з крісла й сідала знову. Певний час вона сиділа на підлозі в протилежному кутку мого кабінету, скрутившись, як карикатурний герой Фейфера[36].

Моїм першим бажанням було послати її до біса чи ще кудись подалі і більше ніколи не бачити знову. Можна вигадати якесь виправдання, будь-яке: мій розклад ущерть заповнений; я збираюся їхати за кордон на кілька років; планую повністю присвятити себе науковим дослідженням. Але незабаром я почув свій голос, який запропонував їй прийти ще раз.

Можливо, я був заінтригований її красою: чорне, як смола, волосся обрамлювало її прекрасне бліде обличчя з досконалими рисами. Можливо, це було почуття обов’язку, що належало ролі педагога? Нещодавно я запитував себе, чи можу навчати студентів психотерапії і в той самий час відмовлятися лікувати складних пацієнтів. Гадаю, що я погодився взяти Мардж із багатьох причин, але найбільше я схилявся до думки, що це був сором, сором за те, що хотів жити легким життям, що уникав тих пацієнтів, які більше всього мене потребували.

Я дивився на неї і розумів, що саме так виглядає відчай. Я прогнозував, що її стан буде погіршуватися, й очікував, як за одною кризою одразу йтиме інша. Я думав, що одного дня мені все одно доведеться госпіталізувати її. Дякуючи Богу, я уникнув цього — нічних зустрічей з персоналом психлікарні, оформлення документів, публічного визнання своєї невдачі, довгої та виснажливої дороги до лікарні щодня. Як багато часу на це потрібно!

Ні, справа була не в тому, що вона безцеремонно втручалася в моє життя чи мені було незручно, ні — я ненавидів те, як ми говорили. По-перше, Мардж затиналася на кожному слові. Вона завжди так говорила, коли була чимось збентежена, — починала заїкатися, і в неї сіпалось обличчя. Її прекрасне обличчя спотворювалося гримасами та спазмами. На неї було страшно дивитися. Коли Мардж була спокійна, ми обговорювали її лицьові спазми і вирішили, що вони були своєрідною спробою зробити саму себе потворною. Явний захист проти сексуальності, вони починалися лише тоді, коли жінка відчувала якусь загрозу для себе чи боялася сексуальної наруги. Та що там, навіть розмови на такі теми її дратували — це було все одно що червона шмата для розлюченого бика: почутого слова секс було достатньо, щоб викликати в неї спазми.

Її заїкуватість завжди виводила мене з себе. Я знав, що вона страждала, але мені все одно доводилося стримуватись, щоб не вигукнути: «Ну ж бо, Мардж! Продовжуйте! Що там далі?»

Але найгіршим було те, що я не відчував себе достатньо компетентним і не міг нічого вдіяти з тими дзвінками. Вона влаштовувала мені справжнє випробування, і я завжди виявлявся непідготовленим. Напевно, за останній рік я отримав десь зо двадцять дзвінків від неї, і жодного разу не допоміг їй, не зробив того, що вона хотіла.

Того вечора проблема була в тому, що вона побачила статтю про мою дружину в «Стенфорд Дейлі»[37]. Після десяти років роботи моя дружина залишала посаду адміністратора Стенфордського центру досліджень проблем жінок, і студентська газета присвятила їй цілу статтю, де аж надто її вихваляла. Що ще гірше, тоді ж Мардж відвідала показову лекцію, яку проводила надзвичайно красномовна і приваблива молода жінка-філософ.

За час своєї практики я зустрічав усього кілька людей, які б так ненавиділи себе, як Мардж. Ці почуття ніколи не зникали, але траплялися моменти, коли вони відходили на задній план, чекаючи слушного часу, щоб повернутися. Та не було гіршого моменту, ніж публічно визнаний успіх іншої жінки того самого віку: тоді самоненависть Мардж захльостувала її, і вона починала ще серйозніше, ніж зазвичай, думати про самогубство.

Я намагався знайти належні слова.

— Мардж, чому ви так чините із собою? Ви говорите про те, що нічого не зробили, нічого не досягли, що не заслуговуєте на існування, але ми обоє знаємо, що ці думки — лише стан вашої свідомості. Вони не мають нічого спільного з реальністю! Пам’ятаєте, як чудово ви почувалися два тижні тому? Нічого ж не змінилося в світі від того часу. Ви достоту та ж сама людина, якою були й тоді!

Я був на правильному шляху. Я привернув її увагу. Я зрозумів, що вона мене слухає, і вів далі:

— Порівняння себе з іншими є дуже невдалою ідеєю і частіше за все веде до самознищення. Послухайте мене, зробіть перерву. Не порівнюйте себе з професором Г., яка є найкращим оратором у цілому університеті. Не порівнюйте себе з моєю дружиною у той єдиний у її житті день, коли їй вшановують на шпальтах газети. Завжди просто, якщо ви хочете помучити себе, знайти когось, хто буде кращим порівняно з вами. Я знаю це відчуття, я колись чинив так само.

А чом би просто одного разу не обрати когось, хто не має того, що є у вас? Ви завжди ставитеся до інших зі співчуттям. Подумайте про вашу добровільну допомогу безхатькам. Ви чомусь не вважаєте це хорошою рисою. Порівняйте себе із кимось, хто не допомагає іншим. Чому б не порівняти себе, скажімо, із конкретною бездомною людиною, якій ви допомогли? Б’юся об заклад, вони порівнюють себе із вами, і це порівняння не на