Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

тижні. Так відбувалося знов і знов, знов і знов із завидною регулярністю.

– Послухай-но, нещасна… Ти хоч би рахувати вмієш? – спитав сектантку Іван Данилович після чергового «штрафу».

– Авжеж, у дитбудинку навчили, – кивнула дівчина. – І не тільки рахувати вмію, але й читати також.

– І що ж ти читаєш?

– Біблію. От тільки у мене її відібрали, коли затримували.

– Ну-у-у, припустімо, Біблія нам не допоможе, – почухав потилицю директор школи, – але давай-но прикинемо от що. Ти сумлінно працюєш шість днів на тиждень, а сьомий байдикуєш. – Не байдикую, а молюся.

– Навіть без Біблії твоєї?

– Навіть без неї.

– Хм-м-м… Отакої! Ну гаразд, ми відволіклись. Я про те, що за кожен одноденний прогул на тижні тобі додається новий тиждень примусових робіт. Чи розумієш ти, що так може тривати до нескінченності?

– Авжеж, розумію, – охоче погодилася сектантка.

– То якщо розумієш, чом байдикуєш по суботах знов і знов?! – Бо віра моя така, що мушу по суботах лише молитися.

– А що це за віра у тебе така… єврейська?

– Не єврейська, ні. Я звичайна дівчина Нехай Надія Демидівна, родом з Руликова, батьки загинули вже по війні, отож виховувались ми разом з братом Костянтином у Мотовилівському дитбудинку. Можете перевірити.

– А чого ж ти в суботу шабашуєш, а не в неділю?

– Бо віри я адвентистської, а ми шануємо день суботній, як про те сказано в восьмому вірші двадцятої глави Книги «Вихід».

– Але ж так триватиме хтозна-скільки часу!..

У відповідь сектантка лише худенькими плечиками пересмикнула.

– А якщо тобі подвійну норму встановлять?! А потрійну?..

– Роботи я не боюся, – лагідно мовила вона.

На тому дівчину залишили у спокої… однак лише тимчасово. Справді, «трудотерапія», по ідеї, повинна була завершитися повним перевихованням усього ненадійного контингенту. Після будівництва Хомутецької школи до лав радянського суспільства мали б повертатися соціально здорові кадри. Але ж молода адвентистка, судячи з усього, не збиралася відмовлятись від своїх хибних переконань! То що ж це виходило?! Неухильно дотримуючись звички байдикувати по суботах, ця Надійка забезпечувала собі на роки наперед дах над головою, триразове харчування й роботу… Звісно, то була непрестижна фізична праця на будівництві сільської школи – і тим не менш… Добре прилаштувалася, хай їй грець!

Було надто очевидно, що директор школи (а за сумісництвом і начальник будівництва) вичерпав можливості вплинути на сектантку. Тому годі й дивуватися, що в чергову суботу 21 вересня раптом відчула напад неймовірного збудження місцева православна вірянка – Гланька Кудашиха. Хоча їй було вже далеко за сімдесят, а відправляти свої релігійні потреби вона не мала жодної можливості, однак усе село знало, що саме ця самотня згорблена бабуся є «правильною» християнкою. Адже навіть в суворі роки сталінської «безбожної п’ятирічки» Гланька не знімала з шиї дерев’яного хрестика, знала напам’ять молитви «Отче наш» і «Богородице Діво», а на відповідні свята варила кутю, випікала паски і фарбувала яйця.

Отож «підігрівшись» гранчаком роздобутого хтозна-де перваку, в суботу 21 вересня неймовірно роздратована Кудашиха пошкандибала до старого сараю, в якому утримувалися паразитичні елементи, направлені в Хомутець на трудове перевиховання. Про подальші наміри бойовитої бабульки можна було судити за її несамовитими вигуками:

– Та я цій курві одвентичній всі патли зараз повисмикую!!! Та що ж це за секта у них така паразитська?! Як же ж можна не вірити в Бога нашого Суса Христа і в Його Матір-Богородицю?! Сьодні ж Друга Пречиста, а ця курва в Богоматір не вірує, чи що?! Та я ж їй!.. я ж їй!..

Усі інші «перевихованці» вже давно копали яму під фундамент школи, сектантка перебувала в старому сараї на самоті, й захистити її не було кому… Проте сталося щось незрозуміле: ніякої сутички між «підігрітою» первачем Кудашихою та сектанткою Надійкою Нехай не сталося. Навпаки, їхня двогодинна бесіда тривала в доволі миролюбному тоні, а по завершенні бабуся полишила скромний сарай і проголосила на все село:

– Ну то й що з того, що вона віри одвентичної?! Писання вона напам’ять знає, молитви знає, віру в душі має кріпку – нехай і свою одвентичну віру, але ж яку кріпку!.. Вона шанує і Суса Христа, і Богородицю – то й добре, а якщо робе це на свій власний манер – то й нехай собі робе, як схоче… Тіко б шанувала, бо всі інші загалом Суса Христа не знають і знать не хочуть. А Бог у свій час усіх нас розсуде, хто правий, а хто ні. А так вона нещасна дитинка, й нема чого її чіпать…

– Це ви відчепіться від моєї душі, бабо Кудашихо! Зв’язався оце на свою голову, треба воно мені було… оці чвари ваші!.. – благав дільничний, за яким стара Гланька увивалася ще пару днів, щось марно намагючись довести. – А якщо в області вважають, що я не справився, то хай звільняють мене ік чортовій матері й переводять звідси, куди хочуть! Хоч попід три чорти!!! Як же ж воно мені все остогидло…

Звісно, лишати справу перевиховання сектантки в недовершеному стані обласне начальство не збиралося. Отож тільки-но баба Кудашиха нарешті вгомонилася, як головиха місцевої сільради Марьванна139 оголосила, що на наступну суботу, 28 вересня, «на прохання широкої громадськості» призначається товариський суд над сектанткою Нехай Надією Демидівною, направленою до їхнього села на примусове трудове перевиховання.

– Та що це за неподобство?! Який може бути товариський суд, якщо вона не з нашого товариства?! – обурювалися селяни, почувши таке.

– То не вашого розуму діло, – огризалася головиха. – Якщо в області сказали провести товариський суд – отже, треба провести. Для нас, як для будівничих комунізму, кожна наша людина – брат і товариш.

– І навіть сектантка?!

– Вона заблукала, отож треба повернути її в суспільство повноцінною громадянкою, а не відщепенкою, якою вона є нині.

– А-а-а… Ну-ну, давай, давай, – бурмотіли селяни собі під ніс. І про всяк випадок розходилися у своїх справах. Відчувалося, що затія з товариським судом хомутчанам не надто подобається.

Як раптом напередодні події – у п’ятницю 27 вересня – селом поповзли чутки: шкурка вичинки таки варта, бо Тимошка Деньга приготував якусь «кумедію». Оскільки цей чоловік ще з далекого довоєнного дитинства зарекомендував себе відмінним жартівником, здатним на найзухваліші розіграші, то суспільна думка вмить змінилася: стало очевидним, що в усякому разі сумно на суді не буде…

* * *

«Кумедія» почалася ще на підходах до сільського клубу. Колгоспники прямували до широко розчахнутих дверей поважно, неквапом, як раптом розступилися і позадкували.