Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

куди. Згоди не було… Багато хто відійшов до валів, ліг на траві і, попиваючи мед, нарікав на інших старійшин. Візун стояв собі збоку, спираючись на свою палицю, і посміхався. Сонце заходило за обрій.

Та ось на засапанім і вмиленім коні прискакав чоловік в одній сорочці; ще здаля він щось вимахував рукою й кричав. Усі схопилися й побігли до нього. Він зіскочив з коня й несамовито заволав:

— Сини князя ведуть проти нас німців, поморців і кашубів… Вже пущу перейшли на границі…

Зачувши про небезпеку, всі кинулися до своїх коней; переполох і незмірне сум'яття охопило людей.

— Ось чого ми дочекались у криках і сварах! — гнівно вигукнув Добек. — Якщо ми зараз, втративши розум, порозбігаємось, то всі загинемо, бо переловлять нас по одному… як горобців у стрісі…

Лешки мовчали, стоячи збоку, їм легше було порозумітися з синами Хвостка. А Мишкам тут ішлося не на життя, а на смерть, і вони з'юрмились окремо.

— На коней, хто живий! Хай кожен збирає своїх людей!.. — почали вони закликати. — Нема коли роздумувати… Треба громадою вийти і перетяти їм шлях… Якщо зараз не станемо проти них, тоді буде пізно…

Раптом Добек перебив їх:

— По домах, по людей! Зберіть челядь… і завтра всі, взявши з собою, хто що має, їдьте сюди, до Гопла… Звідси рушимо на ворога… Вечора й ночі вистачить! На коней! На коней!

Розіславши гінців, всі кинулися на пасовище і до возів, умить посідали верхи на коней, і раніш ніж смеркло, городище знову обезлюдніло й затихло.

Коли настала ніч, у тому напрямі, звідки чекали нападу, заясніло від далекої заграви небо. На другий день ніхто не прибув на місце збору; всі ще готувалися; багатьом бракувало списів і рогатин… Лише на третій день почали поволі сходитися до озера люди. Всіх стривожила звістка про напад ворога. Йшли навіть жителі з найвіддаленіших сельбищ.

Не чекаючи, поки когось оберуть, Добек, що перший появився на плацу городища, сам узяв на себе командування, і ніхто не відмовився його слухатись. Він був досить сильний, щоб домогтися свого, якби хтось і був проти.

Озброєний люд у ті часи навряд чи міг називатись військом. Поляни були мирним хліборобським племенем і ще не захоплювались війнами і грабунками. Лише необхідність оборони примушувала їх озброюватись, але озброєння мали вони поганеньке. Залізного оружжя було в них мало, а мідні старі мечі рідко в кого збереглись; челядь ішла з камінними молотами й сокирами, дрючками, луками, пращами і звичайним каменюччям. Лико з липи правило за обладунок, а чудовим вважався щит, обтягнений одною або двома шкурами. Сокири й ножі, — що у кого було, — прив'язували до поясів або приторочували до коней. Челядь і слуги йшли пішки, найвідбірніша дружина і кмети їхали верхи; голови їм прикривали шишаки, а то й звичайні шапки, а плечі — мосяжні нараменники, що захищали від удару мечем. Кожен рід вів свою громадку людей, не дуже слухняну: лише погрозами й страхом трималась вона в покорі.

Добек гасав по полю, оглядаючи юрби, й шикуючи їх; а коли челядь починала сваритися, києм заспокоював її. Мишкові слуги не хотіли стояти поруч з Лешками. Але Добек, розпалившись, не спав і не їв, не відпочивав і хвилини, поки не підготував людей до сутички з ворогом. Він любив війну і лише тоді оживав, коли, взявши в руку списа, сідав на коня. Очі в нього сміялись і здригались вуста. Надвечір Добек послав найспритніших у розвідку, щоб довідалися, де зараз зупинився ворог. Вирішив спершу дістати «язика», вже тоді виступати в похід. А тим часом, відійшовши трохи від озера, Добек розташувався з людьми в гаю, щоб уночі не зрадив їх дим, що вився від вогнищ.

II

Посланці повернулися й доповіли, що німці вже поблизу; тихенько підповзши, розвідники навіть бачили їх, але не змогли перелічити. Просуваючись, німці хапали людей, займали череди, палили оселі, забирали все, що потрапляло під руки, й залишали після себе пустелю й попелища.

Треба було якнайшвидше виступити проти них і не пустити їх далі, бо кожен новий день багатьом коштував життя й майна. Але громади побоювалися сутички й німецької, зброї, — тієї челяді, що зібралась, було недостатньо проти такої сили; отож Добек вирішив непомітно підкрастись і зненацька напасти на них тоді, коли вони зупиняться на ночівлю й позасинають.

І кмети тихо й обережно почали продиратися через ліс; вправо і вліво Добек послав лісових людей, котрі й по землі вміли повзти, і по деревах лазити, щоб розвідали вони, де знаходиться ворог і як його найкраще оточити. На другий день у глибині пущі вони натрапили на цілий табір жінок з дітьми, старих і хворих, що з чередами й майном утекли з дворів та хат і ховалися від ворога в недоступних урочищах.

Їх не покидали розпач і тривога. Жінки сиділи на землі, стогнучи й голосячи; коли здаля долинав найменший шум, вони тулилися одна до одної. Оповідали, що багато людей вже попало в полон, що мало кому пощастило втекти і врятувати собі життя. Ліс, кущі верболозу й очерет над водою правили втікачам за притулок, але й там їх знаходили собаки, бо бігали зграями за поморцями.

Німці й поморці спустошували край вогнем і мечем; молодих зв'язували ликом і забирали з собою. На чолі ворожого війська стояли князі Лешек і Попелек, які прагнули жорстоко відплатити за батьків. Як тільки хтось із кметів потрапляв їм до рук, вони відразу ж безжалісно накидались на нього і вішали на першому ж дубі. Голосіння жінок, плач дітей, жалібне волання старих не так розчулювали громаду Добка, як розпалювали в ній жадобу помсти. Втікачі перелякано розповідали про людей, з голови до ніг закутих у залізо, в металевих щитах, від яких стріли й палиці відскакували. За цими щитами вояки стояли, мов за муром залізним.

Серце у Добка закипіло від гніву, коли він почув, що німці, грабуючи обійстя, пиячать; нажершись і нажлуктившись, вони, мов ті свині, лежать уночі, важко дихаючи… Якби напасти на них у цей час, залишилося б тільки їх позв'язувати та повбивати.

Один із стрінутих у лісі втікачів, якийсь старий дідок, узявся показати дорогу до німців. Пролежали тут аж до смерку; коли запав морок, громади тихенько рушили, посуваючись узліссям на північ. Місяця на небі не було, і їх огорнула темним крилом похмура ніч. Вони йшли довго, звертаючи то в один, то в другий бік, поки нарешті