Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 80
Перейти на сторінку:
заковика, що і ця нічим від твоєї не різниться. Так і дні в своїй неподібності, вони одноманітно подібні, наче весь час вертаєш на одне й те ж місце. Тільки сітка зморшок і вилізле волосся нагадує про смерть… І міністр Васькович думав про смерть. Він співіснував з нею абстрактно, віддалено знаючи, що є таке, як-от смерть. Коротке слово, а скільки віпхнуто в нього днів, тижнів, місяців, років, секунд, хвилин, годин, аж до зачаття. Так він балувався з нею, наче з іграшкою, доки не припекло і не зачастив до церкви. Не те щоби він був надто набожний, а радше повіяло на нього інтелігентськими замашками, а ще тому, бо державний муж, і не міг обійти стороною релігійного питання. Ніхто, майже ніхто, з його підлеглих, колег не вірили, а якщо й існувала якесь розуміння подібного, то на рівні такому: бабами-шептухами, ворожками, крутими чубатими магами і всілякою окультною тарабарщиною, якою забиті всі газетні розкидні і ятки, що її сам Васькович аж ніяк не терпів, хоча частенько заставляв водія об'їздною добиратися, накидаючи чималенький гак, бо дорогу перебігла чорна кішка. І чим більше Васькович думав про серійного убивцю, тим несподівано для себе сповзав на релігійні теми. Це його неабияк його шокувало. Таке враження, наче ти дебіл, стовбичиш голий серед усього миру, і всі тицяють на тебе пальцями. Васькович з цими і іншими думками набрав номер телефону і наказав підготувати документи для відновлення у званні полковника Ракшу. Не інакше, бухтів він до себе, — зараз ти вляпаєшся, Васькович, у халепу. Неодмінно. У Вітьки на роду написано встрягати у капосні історії.

Ліліт прокинулася, як хто підкинув, s половині ночі. За вікнами протяжно вив пес, плакав, як маленька дитина. Ліліт зайшла до клозету, потім заварила кави, зашурхотіла пачкою цигарок і дивилася на широку площу, залиту рідким ліхтарним світлом, де мошкарою шугали авта і мотоцикли, їй снився сон. І вона намагалася сама собі розтлумачити, але огида липким клубком застрягла в горлянці. Вона рвучко курила, пускала синій дим. Снився їй давній приятель, маляр. Він помер три роки тому, перетявши на руках вени. Гомосексуальні зв'язки. Для Ліліт, що оберталася у світі моди, це не було дивиною. Найцікавішим елементом цього сновидіння була незрозуміла мова. Альфред стояв на узвишші, обличчям до неї, — гарним, майже жіночим, але з ознакою мужності: чіткі риси обличчя. Одягнений у рожевого комбінезона. Видавалося, він стоїть на голубій кулі і вказує рукою донизу, на знайомий до рисочок квартал, залитий рожевим і голубим світлом. Тоді він сказав ще щось на мові, дуже подібній, близькій, але все одно незрозумілій. Тоді, надпивши великий ковток кави, Ліліт ледь не ошпарила горло, і до неї дійшло, що говорив з нею Альфред рідною мовою. Він за походженням білорус. І допиваючи каву, вона вже напевне знала, що сама таки відшукає цю скотину. Мінський масив не такий вже і великий, щоб не знати, де кубло гомосексуалістів. Випаливши кілька цигарок, вона попорпалася у шухлядці, знайшла снодійне, випила дві пігулки і провалилася в сон, — вже без марень, в тихий і лагідний, як травневий день.

Ракша повернувся додому. Запустілі квартири викликали у нього тоску, звірину тоску самотності. Його не дратував бидлам, бардак, розгардіяж, — це він постійно і наполегливо підтримував. Але пустота, юдольне запустіння викликали думки про намарність людського існування. Це асоціювалося у нього з незрозумілим, пекучим болем, що ганяв містом від дому до дому. Він не міг роз'яснити, що трапилося з ним, але знав, що так необхідно. Вороття назад немає. Та і Ракша вже був іншим. Він не постарів, але схуд, витончився, з проваленими щоками, темними від безсоння очима; він мав кремезні плечі, сильні руки. Розгрібши купи сміття, він розклав карту, детально викреслюючи місця перебування Білозуба. Він вже напевне знав його спражнє прізвище, але не було ні свідків, ані самого звинуваченого. За роботою його застав телефонний дзвінок. Ракша напружив м'язи на спині, його пробрало потом, наче хтось покликав його тихо так, віддалеку, наче моторошний голос, зовсім неживий. Мурахи поповзли шкірою, пішло холодом. Телефонний дзвінок вночі. Він повагом подався до телефону. У рурці запитали його прізвище, а тоді, переконавшись у правильності адресата, наказали негайно з'явитися до Міністерства внутрішніх справ. Ракша тільки й спромігся на слово «Так», а вголос, кладучи рурку, сказав:

— Мене не інакше до генеральського чину представили. Не інакше. Згоджусь тільки на міністра.

На ранок Ракша дізнався, що він таки знову справжній полковник і що на нього вішають справу маніяка, тобто Дофіна, як його називав юродивий: Дофін Сатани. Васькович потиснув Ракші руку єврею, вологою і липкою; і Ракші захотілося чимдуж обітерти її. Ракша почав діяти. Він напускав стукачів по всіляких притонах і гадюшниках, дешевих і багатих ресторанах. Розпитував у залізничників. І майже всі бачили цього чоловіка. Сіра, невиразна зовнішність, з усмішкою, забалакати може так, що дивина, а не чоловік. Що накоїв? Та нічого особливого, аби ви тільки потелефонували, коли з'явиться. Годиться. Значить все здорово. Г так цілий місяць. Тоді Ракша знову згадав Ромодана. Запросив його на допит.

— Ну шо, начальник, найшов свого різуна? — ухмилився Ромодан.

— Ні. Але хочу дізнатися, на який ляд ти мені на голубів показував.

— Чого ж ти така безтолкова голова? Він серед синеньких голубочків. Він десь ховається серед голубих, мать твою. Безтолоч. За останньою інформацією, то він десь отирається в голубих чи рожевих кварталах на Мінській. Більше нічим не можу тобі допомогти. Через три дні суд, а тому вже прощай, може, там зустрінемося, якщо наші попи не понабріхували щось. Не інакше воно там, як тут.

— Навряд чи для тебе там знайдеться тепла комірчинка, хоча зла від тебе не так вже й багато, а мені про свої гріхи треба думати.

— Які ми стали набожними. Ось що значить спілкування, живе спілкування з народними масами, а не… Ну. Прощай, менток, більше ми з тобою не побачимося.

Це була жінка з іншого світу. Він відразу її вирізнив по манікюру. Дорога, але скромна вдяганка. Вона навіть виглядала дорослішою, але їй десь приблизно до двадцяти п'яти років. Десь на цій межі. Сріблясте «рено», руді, до мідного переливу, кучері, зелені очі, тонка шкіра, але тверда рука. Іван торкнувся її зовсім легко, що від дотику затіпалося у нього серце в грудях; і вона, на його подив, відповіла усмішкою, не лукавою, з тріском хтивинки на дні ока, легко пускала сором'язливість гуляти молошним лицем.

— Ми справді десь вже бачилися, —

1 ... 74 75 76 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофін Сатани, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"