Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

пістолет, та просто на мене біжить чоловік у масці й із чогось вистрілює.

У грудях спалахує біль, і я відключаюся.

Розділ 76

Охорона

Мене сліпить яскраве світло, і хтось до мене звертається:

— Тео, з вами все гаразд?

Поволі вертається чіткість зору, і я бачу парамедика, який підіймає мені повіку й дивиться, чи розширюється зіниця.

Я намагаюся поворушити руками, та не можу На мить здається, що вони паралізовані, та потім я усвідомлюю: руки скуті наручниками за спиною.

— Що сталося?

— Що ви пам’ятаєте? — питає парамедик.

— Я... перевіряв, як Джилліан. Джилліан! Де вона?

— Вона в будинку.

— Я маю з нею поговорити.

Парамедик відходить і знімає рукавички.

— Тоді вам до цих людей.

Збоку від нього стоять детективи Ґленн та Вітмаєр. Є і третій чоловік, якого я не знаю.

Я згадав, чому я тут. Миготіння червоної сирени машини швидкої допомоги відбивається від дерев у лісі позаду неї, і мені скручує живіт — я раптом відчуваю себе під ударом. Я хочу закричати, попередити їх, та боюся, що в такому разі вони вважатимуть мене зовсім божевільним.

Футболка на грудях розірвана, і на місці, де я відчув спалах болю, наклеєний лейкопластир. Хтось — певно, один із поліціянтів, що стоять на вулиці в камуфляжі — вистрілив у мене з шокера. Напевно, слід радіти, що то був не пістолет, та я й досі відчуваю, як болить усе тіло.

Певно, на мене чекали. А отже, скоріше за все, поліція не купилася на мою підставну смерть або ж розкусила її майже одразу.

Той невідомий чоловік сідає поруч зі мною на ґанку На ньому чорна вітрівка, його обличчя бездоганно виголене. Якби мене спитали, я б сказав, що це федеральний агент.

— Докторе Крей, ви готові до розмови?

— Джилліан у безпеці?

— Так. Вона в будинку.

— А Ґас?

— Він також там. Не бажаєте розповісти нам, що ви тут робите? Чи, якщо вже на те пішло, чому ви живі?

Я продовжую зосереджено вдивлятися в ліс.

— Убивця. Він сказав, що нашкодить їм, якщо я до вас звернуся.

— Справді? Коли він вам це сказав?

— Два дні тому.

— Ви зустрічались? Чи він написав вам листа?

Я повертаюся до чоловіка обличчям.

— Чому ви говорите так зверхньо?

— Хіба? Я лише намагаюся дещо прояснити. Поговорімо про ваше зізнання.

— Хто ви?

— Спецагент Сюард, ФБР. Ви привернули мою увагу, відколи почали знаходити всі ті тіла. Ті, які, за вашими словами, ви самі й закопували.

— То була брехня.

— Справді? Доволі переконлива брехня.

Я нарешті приходжу до тями.

— Сюард, послухайте мене дуже уважно, — говорю я так, щоб мене чули й Вітмаєр із Ґленном. — Чоловік, який убив тих жінок. Чоловік, який убив Джуніпер Парсонс. Я знаю, хто він.

— Джошуа Лі Кларк, — каже Сюард.

— Так, та тепер його звуть інакше. Він виїхав з Монтани й повернувся з новим ім’ям.

— Гаразд, і як його тепер звуть?

— Я не знаю.

Сюард злегка самовдоволено всміхається й повертається до решти.

— Що ж, це нам не надто допоможе.

— Всі вони знають його, — кажу я. — І, певно, говорили з ним десятки разів.

— Джентльмени, — саркастично звертається Сюард, — нічим не хочете зі мною поділитися?

Вітмаєр закочує очі й хитає головою, та Ґленн уважно слухає.

— Про кого ви? — питає він мене.

Я не зважаю на Сюарда і звертаюся напряму до Ґленна.

— Він знав, що Джуніпер у скрутному становищі. І проїздив повз Челсі та інших. Він знав, коли тут з’являвся хтось немісцевий, хтось, у кого немає тут ні з ким зв’язків.

— І як же? — питає Сюард, намагаючись повернути контроль над розмовою.

Я дивлюся йому просто у вічі, навіть бровою не повівши.

— Бо це бісів водій евакуатора. Це йому ви телефонуєте, коли застрягаєте бозна-де з пробитим колесом чи коли у вас закінчується бензин. І саме йому, сидячи у нього ж у кабіні, ви розповідаєте всю історію.

Я переводжу погляд на Вітмаєра.

— Ви взагалі знаходили машину Челсі?

— Ні...

— Ні. А її тіло ми знайшли. Її машину хтось відбуксирував.

Сюард встає і підходить до Вітмаєра та Ґленна, щоб поговорити. Я бачу, що мені вдалося захопити його зненацька. Зі зверхнього тону агента я зрозумів, що він повірив у моє зізнання, та не в мою смерть. Насправді він не очікував, що я когось назву.

Ґленн киває. Вітмаєр хитає головою. Вони мають когось на думці. Знають, про кого я. Просто не готові це прийняти.

— Хто він? Як його звуть?! — зриваюся на крик я.

Сюард повертається і дивиться на мене.

— Просто чекайте.

— Чекати? Моя сім’я у небезпеці! Усі в небезпеці! — я втрачаю над собою контроль. — Дайте мені поговорити з Джилліан. Джилліан!

За спиною чути кроки. Я повертаюся і бачу її на порозі.

— Тео!

Побачивши наручники, Джилліан мимоволі підносить долоню до рота.

— Поверніться у будинок! — кричить Сюард.

— Що відбувається? — питає Джилліан.

— Він прийде по тебе, мене, Ґаса, по всіх! — волаю я.

— Хто?

— Водій евакуатора. Який працює у цьому районі та в окрузі Філмаунт.

— Джо Вік? — каже Джилліан і переводить погляд на групу копів. — Це правда?

— Нам про це нічого не відомо, — відповідає Вітмаєр. — Ми вишлемо когось, аби поговорили з Джо.

— Ви з ним на «ти»? — не вірячи своїм вухам, питаю я.

— Докторе Крей, припніть язика, — гаркає Вітмаєр, — або ж доведеться знову застосувати шокер.

— Ви не розумієте.

Вітмаєр проштовхується повз Сюарда та присідає переді мною. Він тицяє пальцем мені в обличчя.

— Мене дістала твоя маячня. Заткайся!

— Ви не розумієте, з чим маєте справу, — кажу я ледь чутно.

— О, справді? І що ж ти робитимеш?

— Не я, телепню. Він! Цей Джо Вік. Він убивця!

— Я знаю його двадцять років. А ти тут скільки, два тижні? Я прекрасно розумію, з чим ми тут маємо справу.

Підходить Ґленн і намагається владнати ситуацію.

— Докторе Крей, ми його допитаємо. Перевіримо, чи триматиметься купи те, що він розкаже. У нас усе під контролем.

Я хитаю головою.

— Ви просто не розумієте.