Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

— Пшшш... Бах! Трах! Бемц! Бум!

Водоспад звуків обрушився на мене лавиною.

Все сталося практично блискавично. Ось кусачки стуляються на балоні… А наступної миті на місці мирного циліндра виявляється реактивна торпеда. Нестримна… Знищуюча та змітаюча все на своєму шляху. Щастя, що рвонула до сусідньої кімнати. Бо якби ця шалена металева болванка, вагою під центнер, почала носитися, руйнуючи все на своєму шляху, тут… боюся, від мене б і мокрого місця не залишилося.

Бачили коли-небудь, як носиться по кімнаті повітряна кулька, якщо її не зав'язати і випустити з пальців? Те саме відбувалося і зараз. Тільки замість кульки в приміщенні лютував залізний вихор.

— Бах! Трах!

Останній удар супроводжувався гуркотом обвалу. І — тиша… Схоже, балон примудрився пробити стіну чи стелю та вирватися назовні. Ф-фу! Ну, мене на фіг, з такими експериментами. Сподіваюся, воно не повернеться назад.

До речі! Адже вийшло... Тільки зараз я звернув увагу, що замість лівого маніпулятора з корпусу робота стирчить невеликий уламок. А це означає, що у мене з'явився дуже вагомий шанс на перемогу.

Робот, перебуваючи немов у контузії, як і раніше, завис у дверях. Хапаю вогнегасник і біжу до нього, заходячи з пошкодженого боку.

Повертаю важіль, перевертаю, ударяю об підлогу і щойно вогнегасник починає випльовувати піну, притискаю розтруб до отвору, з якого стирчить уламок маніпулятора. Піна виходить під тиском і хоч здебільшого розтікається по корпусу, щось проникає й усередину.

Тепер все залежить від мого везіння і того, наскільки якісна ізоляція електронних нутрощів робота.

Хвилина, друга… Вогнегасник починає шипіти, що говорить про те, що ємність порожніє, а робот усе ще на мої дії ніяк не реагує. І ось… ці звуки я готовий поставити в один ряд із найкращою мелодією… лунає тріск коротких замикань, і в ніс ударяє сморід горілої ізоляції…

«Черепаха» зображує щось схоже на танець паралітика. Його маніпулятори хаотично смикаються, а потім робот видає щось схоже на глибоке, протяжне зітхання і опускається на підлогу.

Так! Я зробив це!

«Вітаємо! Ви виконали тестове завдання. Модифікований у бойову версію механізований ремонтний комплекс МРК31-б знищено за допомогою самовладання та кмітливості. Нагорода — відповідь на запитання. Запитуйте!»

У знемозі опускаюся на підлогу прямо поруч із переможеним роботом, спираючись на нього спиною. Та вже… Набрався вражень і емоцій. Виявляється, коли ти нічим не захищений та беззбройний, пригоди можуть бути не такими приємними. Це я вперше і востаннє купився. Наступного разу шукайте інших героїв. А я якось бочком, краєчком...

Про що ж спитати?

Теж хороше питання. Виявляється, у мене їх багато. А головне, зосередитись не виходить. Адреналін все ще вирує в крові і не дає зібратися з думками.

Хоча, стоп… Є одна річ, яка мене реально цікавить та іншого способу отримати відповідь я не бачу.

— Мені хотілося б дізнатися, хто був той візитер, з якого все почалося? Я хотів би поспілкуватися з ним.

«Питання прийняте. Для отримання відповіді необхідне тимчасове перенесення свідомості. Не хвилюйтеся — це ніяк не позначиться на загальному фізичному стані. Після закінчення процедури ви прокинетеся на цьому ж місці. Необхідний дозвіл на перенесення свідомості. Ви підтверджуєте необхідне втручання у вашу психіку? Так/Ні?»

Знайшли чим налякати… Якщо імбецилом, що пускає бульбашки, не стану, то все інше значення не має.

— Підтверджую.

«Дякую. Заплющте очі, розслабтеся. Перенесення відбудеться через 5…4…3…2…1…»

Басейн... Невеликий, квадрат зі стороною метрів зо три. У порівнянні з тим, що в руїнах палацу спорту зовсім крихітний. Натомість із водою. Чистою, прозорою, бірюзовою... Так багато води я ще ніколи не бачив. Озеро за околицею міста смердить так, що без протигазу ближче ніж за півкілометра не підійдеш. А береги річечки, котра випливає з нього, такого отруйно-фіолетового кольору, що тільки безумець ризикне до неї підійти ближче ніж на сто кроків. А не те щоб рибу вудити.

Поруч із басейном стоїть невеликий столик та пара плетених крісел. Зручних навіть на вигляд. В одному з них сидить чоловік у легкому літньому костюмі. Років сорока, осанистий, чисто поголений. Тінь від крислатого капелюха приховує риси обличчя, але при одному погляді на нього мене ніби струмом ударило. Так! Жодних сумнівів! Це той самий нічний гість із напівсну. Після візиту якого я прокинувся з інтерфейсом у голові і став частиною Системи.

— Ну, привіт, Леоніде… — приємним баритоном вимовляє чоловік і робить жест, що запрошує сідати. — Проходь. Нам давно слід поговорити. Мабуть, питань вагон і візок накопичилося?

— Накопичилася ...

Крісло виявилося зручним не тільки на вигляд. Таке враження, ніби воно прийняло мене всього і чітко розподілилось по всьому тілу, рівномірно приймаючи навантаження.

Тьху! Про що я? Яке крісло? Це все гра уяви. А справжнє тіло зараз під стінкою в ангарі валяється.

— Сік, пиво, вино, горілка? — гостинно запропонував хазяїн. Вказуючи на столик, уставлений різними графинами та пляшками. — Не соромся. Будь як удома.