Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

«Євреї заходили у фургон одягненими. Ніякого розмежування не було: чоловіки, жінки, діти — всі йшли разом. Я приблизно підрахував, що кожного разу заходило близько шістдесяти чоловік. Щоб зайти у фургон, треба було піднятися по драбинці. Євреї, здається, не знали, що їх зараз душитимуть газом. Коли всі заходили, ми зачиняли двері, і машина їхала до старої шахти. Вже не пам’ятаю, чи шахта була навпроти фургона, чи нам доводилось розвертатися. Газовий фургон не міг під’їхати безпосередньо до стовбура шахти, тому ми витягали тіла й тягнули їх метрів вісім, а тоді вже скидали вниз...

Коли відчиняли двері, спершу випливала хмара диму. Після того як газ розвіювався, ми бралися за свою брудну справу. Це було страшно. Помітно було, що вони до останнього боролися за своє життя. Багато хто затуляв носи. Трупи доводилося розтягувати. Тоді я взнав, яким важким буває людське тіло»[1349].

Усього в Сталіно було вбито близько 15 000 євреїв[1350].

У січні 1942 р. євреїв Краматорська відправили, як казали німці, до Палестини (на той світ)[1351]. У вересні 1942 р. в Краснодоні всіх євреїв (близько сорока) і «партійних активістів» зігнали разом, розстріляли і скинули у шахту[1352]. В Єнакієво розстріляли 280 євреїв[1353]. У Ворошиловграді 1 листопада 1942 р. євреям був оголошений наказ про депортацію. Замість депортації їх просто вивезли за місто і розстріляли. Дітей труїли, змащуючи губи якоюсь речовиною. Того дня в місті загинуло 3000 євреїв[1354].

Убивства тривали і в грудні: людей розстрілювали, труїли, душили газом[1355]. Таким чином у Ворошиловграді всього було знищено 8000 євреїв та осіб інших національностей[1356]. Євреї Донбасу потерпали завжди, але голокост часів війни був найметодичнішим і найзгубнішим ударом, який винищив євреїв майже цілковито.

Багато жителів Донбасу спочатку сприймали німецьку окупацію за альтернативу радянському режиму. Але німці одразу показали, що вони не кращі. Як довів Олександр Далін, расистська ідеологія живила жорстокість, із якою нацисти правили на загарбаних територіях[1357]. Вони повсюди винищували мирних жителів, грабували міста й села[1358]. За порушення визначених німцями правил поведінки людей карали так само жорстоко, як нещодавно — більшовики[1359]. Німці дозволили приватну торгівлю, перейменували деякі міста (Сталіно знову стало Юзівкою) й вулиці (вул. Рози Люксембурґ стала Олійною) і віддали окремі наділи землі в приватне користування. Але нацисти не вдавалися до широкомасштабного знищення колгоспної системи, чим дуже розчарували селян. Колгоспна система вельми прислужилася німцям: як і совєта, вони скористалися нею для виробництва зерна та іншої продукції. Люди, як і раніше, жили надголодь. Крім того, незважаючи на суворі покарання, зокрема й публічні страта, німці не змогли приборкати злочинність у містах[1360]. За кілька місяців населення пройнялося ненавистю до окупантів: радянський режим тепер здавався привабливішим, ніж іноземна окупація. Раніше дехто з людей діставав зі сховку ікони й потай молився за прихід німців. Коли ж фашиста взялися грабувати їхні домівки, ці люди втямили, що таке окупація, і зреклися віри в Бога[1361]. Інші ж трималися за ікони, бо вважали, що коли повернуться білі, з іконами буде безпечніше[1362].

Нацисти тільки збільшили кількість проблем, з якими вони зіткнулися на окупованому Донбасі, коли взялися до ще однієї операції: стали вивозити сотні тисяч людей на примусові роботи до Німеччини. Окупаційна преса всіляко доводила, якою нелюдською була праця за радянського режиму й закликала людей їхати працювати до райху, де на них чекають райські умови. Публікували повідомлення про ентузіазм, із яким місцеве населення відгукувалося на заклик їхати працювати до Німеччини[1363]. Спершу їхали переважно волонтери, але невдовзі стало відомо про брутальне поводження, з яким вони зіткнулись і в дорозі, і в самій Німеччині. Надалі робочу силу вже відправляли примусово. Німці «хапали людей на ринках» і вивозили до Німеччини[1364]. Це спричинило посилення антинімецьких настроїв[1365].

Донбасові відводилася важлива роль у постачанні робочої сили. Спершу німці планували вивезти зі Сталіно 50 000 робітників[1366]. Символічно, що перше офіційне вивезення невільників до Німеччини відбулося в січні 1942 р. саме на Донбасі (Сталіно): до райху цього разу спровадили 1100 чоловік[1367]. Усього до Німеччини вивезено понад 300 000 донеччан (252 239 — зі Сталінської області, 74 047 — з Ворошиловградської, відповідно — 8 і 4 відсотки населення цих областей 1939 р.)[1368]. Це значна частка від приблизно п’яти мільйонів радянських громадян, вивезених на примусові роботи до райху[1369].

Протягом війни і солдати, і мирне населення страждали від терору з обох сторін. Останні підрахунки засвідчують, що близько 8 мільйонів радянських військовослужбовців та 20 мільйонів мирних жителів були вбиті, померли від хвороб, голоду та інших пов’язаних із війною причин[1370]. Серед них майже два мільйони мирних євреїв, яких нацисти намагалися цілковито винищити[1371]. У Ворошиловградській області окупанти вигубили 45 649 мирних жителів[1372]. Сталінська область, яка перебула під окупацією трохи довше, втратила 279 000 чоловік, із них майже 100 000 припадає на саме місто Сталіно (понад 20% населення, яке залишилося після відступу радянських військ)[1373]. 75 000 чоловік були скинуті живцем і мертвими в шахту № 4/4-біс у Сталіно[1374].