Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У місті Шахти, в російській частині Донбасу, загинули 13 854 мирні жителі та 10 260 радянські військовополонені[1375].
Хоча більшість убивств вчинили німці та їхні союзники, до цих підрахунків (що майже безсумнівно) входять і жертви радянського терору[1376]. За радянським великим терором прокотилися свіжі хвилі людомору.
Альтернативи
Під час війни складаються особливі умови, за яких можна бути лише або другом, або ворогом. Принаймні саме ця думка втілювала як ідеологію, так і практику радянського керівництва. Коли Сталін зміцнював свою владу й готувався до війни, уявлення про ворога трансформувалося з «класового ворога» у класово нейтрального «ворога народу». Перебуваючи під жорстоким тиском терору, люди були змушені жити за умов, які диктував уряд. Коли ж почалася війна, кожному довелося самому визначати власну долю. Для мільйонів чоловіків не було ніякого іншого вибору, крім призову до Червоної армії. Багато хто втратив життя, дехто наважився дезертирувати, і спіймані теж заплатили життям за цей вибір. Мільйони людей евакуювалися на схід перед стрімким наближенням ворога, але більшість залишилася в окупації. Величезна кількість мирних жителів, які не змогли зробити інший вибір з безлічі всіляких причин, зненацька опинилася на окупованих територіях, так само як мільйони вояків всупереч власній волі потрапили в полон. Байдуже, чи в окупації, чи в полоні, людям доводилося самим визначати свою долю, принаймні в межах, визначених обставинами. Кажуть, що війна, мовляв, не дає альтернатив, але насправді вона дала радянським громадянам вибір, просто в ньому було важко зорієнтуватися. Як влучно зазначив М. Я. Гефтер, «це [1941–1942 рр.] був період спонтанної десталінізації. Ми втрапили у глибоку кризу. Сталінська тоталітарна система, зіткнувшись з аґресією й окупацією, розпадалася. Люди зненацька опинилися перед необхідністю ухвалювати власні постанови, самим відповідати за себе. Події тиснули на нас і змушували кожного стати цілком незалежним»[1377].
Іноземна окупація не була новиною для Донбасу. Тих жителів (а таких було багато), які залишалися в окупованому Донбасі в лихоліття громадянської війни, всіляко принижували, дорікаючи за їхній вибір, тоді як робітників, наприклад, Петрограда, крикливо проголошували гідними пролетарями. Як засвідчили два наступні десятиліття, Донбас важко піддавався політичному контролю і тому весь час був об’єктом жорстокого терору з боку Москви. Покинуті владою восени 1941 р., жителі Донбасу були змушені обирати майбутню долю за дуже несприятливих обставин. Для них «радянська тактика випаленої землі була рівнозначною жорстокому покаранню: адже вона спричиняла голод. Це схиляло до роздумів про те, хто ж справжній ворог»[1378].
Хоча німецька окупація виявилася смертельною для багатьох, усе ж окупаційна влада прихильніше ставилася до репресованих радянським режимом, вбачаючи в них можливих спільників. Отож дехто отримав можливості, яких не міг мати за радянської влади. Депортовані куркулі почали повертатися до рідних донбаських сіл. Крім того, розкуркулені та репресовані, яких було чимало на Донбасі, почали повертатися під час окупації у свої рідні села на решті території України. Масові міґрації також не були чимось новим для Донбасу. Голод прискорив рух на захід. Людність валами котилась на Дніпропетровщину, Полтавщину і навіть на Правобережжя. Кількість міґруючих досягала мільйона[1379]. Коли одна українська сім’я повернулася до рідного села на Чернігівщині, пройшовши пішки тяжкий шлях у вісімсот кілометрів, «селом прокотилася чутка, що дехто з Богданів повернувся з шахт... Наші родичі дивились на нас, як на воскреслих, їхня радість була безмежна»[1380].
Під час окупації в Донбасі стала відроджуватися церква. Багато священиків, які раніше були в підпіллі, повернулися до своїх колишніх парафій. Люди заповнювали церкви[1381]. Ганс Кох, німецький офіцер контррозвідки у справах релігії в Україні, повідомляв:
«Тих, хто виринув на поверхню після років переховування за радянської влади, не вистачало для нововідкритих церков. Священиків “викопували з-під землі”, але попит набагато перевищував пропозицію; все ж їх виявилося більше, ніж я сподівався; багато хто роками працював у шахтах Донбасу чи співав у заводських хорах і т. д.»[1382].
Деякі з них втягнулися в заохочувану німцями антирадянську кампанію[1383]. Однак активність православної церкви в Донбасі була обмеженою. Натомість сектанти, надто ж баптисти, яких у Донбасі традиційно було дуже багато, виявили високу активність[1384].
Цікавість до всього українського, а іноді й український націоналізм, теж стали привертати увагу населення навіть у поспіль русифікованому Донбасі. Своєрідно інкорпорувавши Західну Україну й Північну Буковину, Сталін об’єднав більшість українських земель, які були розділені більше трьох століть. Міґрація робочої сили з нових земель на Донбас зблизила дві групи українців із різною історією. Коли почалася війна, Москва пішла на поступки різним соціальним силам, які раніше зазнавали репресій як ворожі елементи. Один з таких прикладів — договір між Кремлем і Російською православною церквою 1943 р.[1385]. Другий приклад — Москва стала зважати на національні почуття й традиції. Щоправда, дедалі більше ототожнення Сталіна з Росією виразно виявлялося ще в тридцятих роках. Як засвідчує доповідь Хрущова 6 липня 1941 р., певні поступки, принаймні формальні, були надані й українським національним почуттям[1386]. Хай там як, війна швидко відокремила Україну від Росії.
Український націоналізм став однією з альтернатив, доступних жителям Донбасу. Ідеологія націоналізму йшла переважно із Західної України. Стосунки нацистів з українськими націоналістами (особливо з Організацією Українських Націоналістів, ОУН, заснованою 1929 р.) — питання доволі складне й дражливе. Окремі українські націоналісти були такими самими расистами й фашистами, як і їхні аналоги в Німеччині, Італії чи деінде[1387]. Вони, безперечно, були колабораціоністами[1388]. Нацисти використовували їх як противагу советам. І все ж, коли стало ясно, що німці не підуть на створення незалежної української держави, і почалися репресії проти націоналістів, чимало націоналістів повернулися проти фашистів і повели війну на два фронти — і проти Німеччини, і проти Росії[1389]. Під час війни націоналісти засилали із заходу свою аґентуру на схід, щоб створити політичну базу в промисловому центрі України.
У 1930-і роки українців із націоналістичним підґрунтям під корінь винищили на Донбасі. Проте селяни Донбасу, як і всієї України, ще з громадянської війни 1918–1920 рр. навчилися ставати на той або той бік залежно від обставин і вступали в спілку з націоналістами, коли їм це було вигідно. Сили безпеки мали б репресувати майже всіх, щоб викоренити щонайменші натяки на політичні відхилення в Україні. Володимир Сосюра, який згодом став відомим українським радянським поетом, може бути яскравим прикладом такої політики (Розділ 3). Один свідок стверджує, що колишніх прихильників Петлюри часто можна було зустріти в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
