Читати книгу - "Салимове Лігво"

називається… — тут він себе обірвав. — Перепрошую, я вам тут про нудотне.

— Деякі речі можуть бути гіршими за розклад тіла, — сказав Бен, ретельно витримуючи нейтральну інтонацію.

— Припустімо, ви не знайдете жодної з цих ознак? Припустімо, що тіло має той же природний вигляд, як того дня, коли його поховали? Що тоді? Простромите кілком хлопчику серце?

— Навряд, — сказав Коді. — По-перше, там мусить бути присутнім або судмедексперт особисто, або його заступник. Я не думаю, що навіть Брент Норберт вважав би мої дії професійними, якби я дістав зі свого саквояжа кілок і забив його молотком у труп дитини.

— А що ви робитимете? — живо поцікавився Бен.

— Ну, хай мене вибачає Метт Бьорк, я не думаю, що там буде таке. Якби труп виявився в такому стані, його б безсумнівно доставили в Мейнський медичний центр для всебічної автопсії[216]. А щойно йому опинитися там, я б щодня туди навідувався з перевірками перед настанням темряви… і спостерігав будь-які явища, які б могли статися.

— А якщо він встане?

— Як і вам, мені це здається немислимим.

— Мені це уявляється дедалі більш мислимим, — похмуро відповів Бен. — А можу я бути присутнім, коли все це відбуватиметься… якщо відбудеться?

— Це можливо влаштувати.

— Гаразд, — сказав Бен. Він підвівся з ліжка і пішов до шафи, де висів його одяг. — Я збираюся…

Сюзен захихотіла, і Бен обернувся:

— Що?

Коді усміхався:

— Такі шпитальні халамиди мають тенденцію розгортатися на спині, містере Міерзе.

— От чорт, — Бен рефлекторно потягнувся рукою собі за спину, щоб запнути поли балахона. — Звіть мене краще Беном.

— І на цій ноті, — промовив Коді, підводячись, — ми із Сюзен підемо. Зустрінемося з вами внизу, в кав’ярні, коли ви набудете пристойного вигляду. Нам з вами треба сьогодні ще зробити певну справу.

— Нам разом?

— Так. Ґлікам слід розповісти історію про енцефаліт. Ви можете побути моїм колегою, якщо бажаєте. Не кажіть нічого. Просто погладжуйте собі підборіддя з розумним виглядом.

— Їм це не сподобається, авжеж?

— А вам би сподобалось?

— Ні, — сказав Бен. — Аж ніяк.

— Вам потрібен їхній дозвіл для отримання ордера на ексгумацію? — спитала Сюзен.

— Технічно — ні. В реальності, ймовірно. Єдиний мій досвід з питань ексгумації трупів походить з другого курсу медичного права. Але я думаю, якщо Ґліки досить сильно налаштовані проти цього, вони можуть змусити нас до розгляду справи в суді. Це забере в нас від двох тижнів до місяця і, щойно ми опинимося там, я сумніваюся, щоб моя історія про енцефаліт утрималася купи.

Він зробив паузу, вдивляючись у них обох.

— Це підводить нас до того, що, оминаючи історію містера Бьорка, мене найдужче у всьому цьому турбує. Труп Денні Ґліка — це єдиний піддослідний матеріал, який у нас залишився. Усі інші неначе розчинились у повітрі.

  5

Бен і Джиммі Коді прибули до обійстя Ґліків близько половини на другу. Машина Тоні Ґліка стояла на заїзді, але будинок був мовчазним. Коли й на третій стук їм ніхто не відчинив, вони пішли через дорогу до будиночка в ранчо-стилі, який там стояв — сумний модульний переселенець із п’ят­десятих років, підтримуваний з одного кінця парою іржавих підпорок. На поштовій скриньці значилось прізвище Дікенс. При доріжці стояла садова статуя рожевого фламінго, а з їх наближенням почав молотити хвостом маленький кокер-спанієль. Полін Дікенс, офіціантка і співвласниця кафе «Ексе­лент», відчинила двері за пару секунд після того, як Коді в них подзвонив. Вона була в своїй робочій уніформі.

— Вітаю, Полін, — звернувся Джиммі. — Ви не знаєте, де зараз Ґліки?

— Отже, нічого не знаєте ви?

— Чого не знаю?

— Місіс Ґлік померла сьогодні рано-вранці. Містера Ґліка повезли до Клінічного шпиталю Центрального Мейна. Він у шоковому стані.

Бен подивився на Коді. У Джиммі був вигляд людини, яку вдарили ногою в живіт.

Він швидко підтягнув провисання:

— Куди забрали її тіло?

Полін провела собі долонями по стегнах, переконуючись, що з її уніформою все гаразд.

— Ну, з годину тому я балакала по телефону з Мейбел Вертс, тож вона сказала, що Паркінс Ґіллеспі збирався відвезти її тіло просто до поховальної контори того єврея у Камберленді. Бо ніхто ж не знає, де дівся Карл Формен.

— Дякую вам, — мляво промовив Коді.

— Жахлива історія, — сказала вона.

Очі її переблукали до будинку по той бік дороги. Автомобіль Тоні Ґліка стирчав на заїзді, немов той великий, запилюжений собака, якого примкнули на ланцюг, а потім там полишили й забули.

— Якби я була забобонною, я б боялася.

— Боялася чого, Полін? — спитав Коді.

— Ох… хтозна, — непевно посміхнулася вона. Пальці її торкнулися тоненького ланцюжка на шиї.

Там висів медальйон Святого Христофора.

  6

Вони знову сиділи в машині. Без слів; дивилися, як Полін від’їжджає своєю на роботу.

— Що тепер? — нарешті запитав Бен.

— Отакий амбець, — сказав Джиммі. — Той єврей, це Морі Ґрін. Гадаю, нам слід поїхати до Камберленда. Дев’ять років тому син Морі ледве не потонув ув озері Себаґо[217]. Я тоді якраз був там зі своєю подружкою і зробив хлопцю штучне дихання. Запустив знову йому мотор. Можливо, зараз саме той випадок, коли я маю зіграти на чиїйсь доброзичливості.

— Як тут може допомогти доброзичливість? Судмедексперт уже забрав її тіло для розтину, чи автопсії, чи як там вони це називають…

— Сумніваюся. Сьогодні неділя, згадайте. Медексперт зараз десь у лісах з геологічним молотком — він аматор цієї справи. А Норберт — ви пам’ятаєте Норберта?

Бен кивнув.

— Норберт мусить бути на чергуванні, але він сумбурний. Міг зняти телефонну слухавку з важеля, щоби без завад подивитися «Пекерів» проти «Патріотів»[218]. Якщо ми просто зараз під’їдемо до поховального салону Морі Ґріна, є досить великий шанс, що тіло залишатиметься там незатребуваним аж до настання темряви.

— Гаразд, — сказав Бен. — Їдьмо.

Він згадав, що мусив подзвонити отцю Каллагену, але цьому доведеться зачекати. Події тепер відбувалися дуже швидко. Занадто швидко, як на нього. Фантазії і реальність зливалися водно.

  7

Поки не опинилися на швидкісному шосе, вони їхали мовчки, кожен занурений у власні думки. Бен думав про те, що Коді сказав у лікарні. Зник Карл Формен. Тіла Флойда Тіббітса й немовляти Мак-Дуґаллів пропали з-під носа двох санітарів у морзі. Майк Раєрсон також зник і бозна-хто ще. Скільки людей у Салимовому Лігві можуть випасти з поля зору і їхнього зникнення ніхто не помічатиме ще тиждень… два тижні… місяць? Дві сотні? Три? Від цього в нього спітніли долоні.

— Це починає скидатися на марення якогось параноїка, — промовив Джиммі. — Або на карикатуру Ґагана Вілсона[219]. З академічної точки зору, найлячнішим у всьому цьому є та відносна легкість, з якою можливо заснувати колонію вампірів — достатньо лише дозволити оселитися першому. Загалом, Лігво — це спальне містечко для Портленда, Люїстона і Ґейтс-Фоллза. У місті нема промислових підприємств, де б помітили збільшення прогулів. Тутешні школи консолідовані, обслуговують три міста, і якщо список відсутніх почне трохи довшати, хто це помітить? Чимало людей відвідують церкви в Камберленді, ще більше взагалі ніяких не відвідують. А телевізор, крім