Читати книгу - "Салимове Лігво"

як для тих балабонів, що збираються до крамниці Мілта, поставив доволі капітальну крапку на старомодних сусідських посиденьках. Все це може з величезною ефективністю відбуватися за лаштунками.

— Йо, — погодився Бен. — Денні Ґлік інфікує Майка. Майк інфікує… ну, я не знаю. Можливо, Флойда. Немовля Мак-Дуґаллів інфікує… свого батька? Матір? Як там вони? Хтось перевіряв?

— Вони не мої пацієнти. Гадаю, лікар Плавмен — це той, хто мусив би зателефонувати їм сьогодні вранці й повідомити про зникнення їхнього сина. Але я не маю законної можливості дізнатися, чи дійсно він їм телефонував, чи взагалі з ними контактував.

— Їх слід перевірити, — сказав Бен.

Він почав почуватися зацькованим.

— Ви розумієте, як легко нас може завертіти, мов ті мухи в окропі. Стороння людина може проїхати машиною через місто і навіть не зауважить, що тут щось не так. Звичайне «одноконне містечко», де тротуари о дев’ятій згортають на ніч. Але хтозна, що діється у цих будинках за затуленими шторами? Люди можуть лежати у своїх ліжках… або стояти, як мітли, в коморах… у підвалах… чекаючи, поки сяде сонце. І з кожним світанком на вулицях меншає людей. Менше кожного дня.

Він ковтнув клубок і почув у себе в горлі сухе «клац».

— Не женіть аж так, — сказав Джиммі. — Нічого з цього не доведено.

— Докази громадяться кучугурами, — заперечив Бен. — Якби ми діяли в рамках прийнятної системи координат— скажімо, зі спалахом тифу або грипу А2 — у всьому місті було б введено карантин.

— Сумніваюся. Вам не варто забувати, що щось бачила насправді лише одна людина.

— Але аж ніяк не міський п’яниця.

— Його б з болотом змішали, якби така історія вийшла на люди, — сказав Джиммі.

— Хто? Авжеж не Полін Дікенс, це точно. Вона готова вже почати прибивати обереги на свої двері.

— Вона є винятком в епоху Вотерґейта і нафтової кризи[220], — сказав Джиммі.

Решту шляху вони проїхали без балачок. Покійницький заклад Ґріна містився на північному кінці Камберленда, а позаду нього, між задніми дверима позаконфесійної каплички та високим дерев’яним парканом стояли два катафалки. Джиммі вимкнув двигун і подивився на Бена:

— Готові?

— Схоже на те.

Вони вийшли з машини.

  8

Збурення зростало в ній весь день, і близько другої години пополудні воно розірвало свої пута. Вони взялися до цього по-дурному, пішли околяса манівцями, щоби довести щось, що (перепрошую, містере Бьорку), либонь, виявиться сном рябої кобили. Сюзен вирішила цього ж дня, зараз, поїхати на пагорб до Дому Марстена.

Вона зійшла на перший поверх і взяла свою сумочку. Енн Нортон пекла печиво, а батько у вітальні дивився гру «Пекери»—«Патріоти».

— Ти куди? — запитала місіс Нортон.

— Проїдуся трохи.

— Вечеря о шостій. Дивися, щоби встигла повернутися вчасно.

— О п’ятій, не пізніше.

Вона вийшла надвір і сіла в свою машину — власне на­дбання, яким Сюзен пишалась найбільше, і не тому, що це була перша машина, якою вона напряму володіла (а таки перша), а тому, що вона сплатила за неї (майже сплатила, уточнила вона; залишилося ще шість платежів) своєю власною роботою, власним талантом. Машина була компактною «Вегою», зараз уже дворічного віку[221]. Сюзен обережно, задом, вивела її з гаража і коротко махнула рукою матері, яка дивилася на неї крізь кухонне вікно. Той розрив досі залишався між ними — не промовлюваний, не зцілений. Інші сварки, хоч якими вони бували запеклими, завжди з часом заштопувалися; життя просто продовжувалося, ховаючи кривди під пластирами днів, які не зривалися до наступної сварки, коли всі старі образи і скарги викладаються напоказ і підраховуються, як у високорахунковому крибеджі[222]. Але цей розрив здавався цілковитим; це була тотальна війна. Тут бинтувати рани було марно. Залишалася тільки ампутація. Більшість своїх речей вона вже спакувала і відчувала полегшення. Це рішення вже давно перезріло.

Залишивши позаду свій дім, вона поїхала по Брок-стріт зі зростаючим відчуттям задоволення і рішучості (не без приємного присмаку абсурдності). Вона бралася до конструктивної дії, і ця думка була тонізуючою для неї. Вона була прямодійною дівчиною, а події цього вікенду збентежили її, залишивши без керма і вітрил у морі. Тепер вона взялася веслувати!

За межею містечка вона зупинилася на м’якому узбіччі і вийшла на західне пасовище Карла Сміта, де тягнулася, чекаючи зими, фарбована на червоне протиснігова загорожа. Зараз відчуття абсурду ще збільшилося, і Сюзен не могла стримати усмішки, хитаючи туди-сюди одну штахетину, поки гнучкий дріт, який пов’язував її з іншими, не тріснув. Цей патик був готовим, загостреним з одного кінця кілком футів зо три завдовжки. Сюзен віднесла його до машини і поклала на заднє сидіння, розумом усвідомлюючи, для чого він (вона достатньо бачила «молотівських» фільмів на подвійних побаченнях у драйв-іні, щоб знати, що кілок слід загнати вампірові в серце), але не затримувалася, щоб спитати себе: чи здатна вона забити його в груди людині, якщо того вимагатиме ситуація.

Вона поїхала далі за межу міста, опинившись на території Камберленда. Ліворуч стояла маленька сільська крамниця, зазвичай відчинена в неділю, де її батько купував собі недільний випуск «Таймз». Сюзен пам’ятала поруч із прилавком маленьку відкриту поличку з дешевою біжутерією.

Вона купила «Таймз», а потім вибрала собі маленьке золоте розп’яття. Разом це коштувало їй чотири п’ятдесят, покупки пробив на касі товстий крамарчук, заледве відволікаючись від телевізора, де якраз навалилися на Джима Планкетта[223].

По Окружній дорозі, оновленій двосмужній асфальтівці, вона повернула на північ. Усе видавалося свіжим, погожим і живим цього сонячного дня, і саме життя видавалося таким любим. З цього думки Сюзен перестрибнули на Бена. Це був короткий стрибок.

З-за повільної купчастої хмари вийшло сонце і, проливаючись променями крізь гілля дерев, затопило дорогу яскравими плямами пітьми і світла. У такий, як цей, день, подумала вона, можливо повірити, що геть усе й усюди мусить закінчуватися щасливо.

Миль за п’ять далі по Окружній вона завернула на Брукс-роуд, яка, щойно знову перетнувши межу Салимового Лігва, ставала немощеною. Дорога підіймалася і спадала, звиваючись крізь буйно порослу лісом місцевість на північний захід від містечка, і більшість яскравого денного світла тут відрізало. Тут не було ні будинків, ані трейлерів. Більшістю землі володіла одна паперова компанія, найбільше відома своїми порадами клієнтам не жмакати їхній туалетний папір. Узбіччя дороги через кожну сотню футів було позначене щитами із застереженнями: «Полювання заборонено» та «Заходити заборонено». Коли вона минала поворот на сміттєзвалище, її пробрало дрожем якогось неспокою. На цьому похмурому відтинку дороги реальнішими здалися темні перспективи. Вона почала загадуватися — і то не вперше — навіщо будь-якій нормальній людині купувати руйновище будинку самогубця, а потім тримати його вікна затуленими проти сонця?

Дорога різко пірнула вниз, а далі круто йшла вгору по західній віднозі Марстенового пагорба. Крізь дерева Сюзен помітила верхівку даху Дому Марстена.

На дні цієї западини вона зупинилася біля гирла старої лісовозної дороги і вийшла з машини. Якусь мить повагавшись, вона дістала кілок і повісила собі на шию розп’яття. Вона досі почувалася ідіотично, але й уполовину не такою дурепою, як почувалася б, якби раптом повз неї зараз проїхав хтось знайомий і побачив, як вона крокує дорогою