Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

Кістки зажевріли червоним обрисом, а вже за якусь частку секунди пролунав оглушливий грім, і хлопчика обдало хвилею жару, немовби перед ним розчахнулися челюсті пекла. Все тіло закололо голочками, наче пані Їжачиха схопила його в обійми. По всьому лісу навколо зі звуком лопотіння панічних крил валилися дерева. Вже наступної миті спалах і гуркіт повторилися, тепер уже позаду нього; а потім іще рази зо два-три, щоразу далі.

— Відбій Службі ліквідації надзвичайних ситуацій. Загрозу усунуто. Інформуємо, що одержана вами доза іонізуючого опромінення становить приблизно чотири греї і без негайної допомоги загрожує вашому життю. Служба медичної підтримки вже одержала ваші координати. Залишайтеся на місці, вона прибуде за двадцять дві хвилини. Дякуємо за повідомлені традиції. На все добре!

Фелікс лежав під деревом і важко сапав. Йому паморочилося від кольорових розводів перед очима. Він досі бачив примарно-фіолетовий контур власної кістки перед очима.

— Мені потрібен пан Кріль, — пробурмотів він у телефон, але той мовчав. Хлопчик розплакався від смутку й самотності. Невдовзі він заплющив очі й заснув. І коли з неба спустився павучок та замотав його в кокон сріблястої не-павутини, він усе ще спав. Там його пошкоджене радіацією тіло буде розчинено й переформовано наново. Вже втретє. І в тому, що саме таке третє бажання Фелікс загадав, він був винний сам. Молодість, справжні друзі… і все чого потайки кортіло маленькому хлопчику, який анітрохи не подумав про те, що сповнене пригод життя веселе й цікаве тільки зі сторони.

У камері Мартін сидів на тоненькому матраці і намагався розрахувати, скільки йому лишилося днів до страти.

Флот перебував на відстані шести днів від точки останнього стрибка до Світу Рохарда. Перед цим, найпевніше, вони востаннє поповнять запаси, спорожнивши останні допоміжні транспорти, а на їхній борт переведуть увесь понадштатний персонал, збожеволілих призовників, невиліковно хворих або в інший спосіб зайвих людей. Можливо, його теж переведуть з іншим баластом і відправлять назад, у Нову Республіку, де його, шпигуна із доків, судитиме трибунал за обвинуваченням у державній зраді. Він мав небезпідставні сумніви, що від адвоката, яким його мали забезпечити верфі, користі вийде небагато і той кирпатий асистент з управління Куратора вже розставив на нього свої сильця, тож очевидно, ні перед чим не зупиниться, готуючи його до шибениці.

Це був один варіант. Інший полягав у тому, що він так і сидітиме на гауптвахті аж до його прибуття, в момент якого всім стане зрозуміло, що завдяки його підступним діям сукупне відставання, яке з’явилося в хронометричних налаштуваннях чотиривимірної системи наведення «Владаря Ванека», геть начисто запороло їхній план підкрастися до Фестивалю просторовоподібною траєкторією. Цілком логічно припустити, що флотські запідозрять саботаж, винний у якому вже сидить у карцері зі зв’язаними руками-ногами — така собі індичка на заклання.

Чомусь щаслива думка про те, що завдання успішно виконане в пов­ному обсязі, Мартіна геть не гріла, хоч йому і вдалося відвернути загрозу масштабного порушення каузальності. Можливо, міркував він, десь й існують герої, які пружним кроком ітимуть назустріч шлюзу, та він до них не належав; він би радше відчиняв двері до спальні Рейчел, а не який-небудь інший люк, він би радше задихався в неї між ніг, аніж у космічній порожнечі. У відчаї Мартін зрозумів: така природа всього його життя — спершу закохатися й поринути в дошкульну непозбутню одержимість, а потім ураз по самісінькі помідори вляпатись у якесь невичерпне гівно. Він чимало пожив, тож ілюзій практично не плекав; характер у самої Рейчел шорсткий нівроку — достоту терпуг, а якщо подумати, то між ними виявиться не так уже й багато спільного. От тільки сидіти за ґратами у крихітній камері напрочуд самотньо, особливо знаючи, що твоя кохана менше ніж за тридцять метрів від тебе, але зарадити нічим не здатна. Адже й сама ходить під підозрою. Тож яким би закоханим у неї він не почувався, Мартін щиро не бажав бачити її біля себе. Це йому б туди назад, на волю, а ще краще — утекти разом із Рейчел кудись подалі від Нової Республіки, на багато світлових років, де можна було би розпочати довгу історію начисто розірваних із цим суспільством стосунків.

Він ліг на койку, перекотився долілиць і заплющив очі. Аж раптом до нього слабким голоском запищав туалет.

— Мартіне, якщо чуєш мене, стукни один раз пальцем по підлозі біля унітаза. Тільки раз.

«Мені гаплик, — подумав чоловік. — Ніхто навіть не морочитиме голови з моєю стратою. Мене просто посадять у їхній психіатричний зоопарк, і діти кидатимуть мені банани».

Але він усе ж таки простягнув руку і постукав по основі нержавкого унітаза, пригвинченого до стіни камери.

— Просто один…

Він сів, і голос умить кудись подівся.

Мартін здивовано кліпнув очима й роззирнувся. Ніде ніяких голосів. У камері нічого не змінилось; все ще надто спекотно, надто задушливо, з невпинним смородом каналізації та протухлої капусти. (Запах капусти був незбагненний. Вона давно зникла з раціону, поступившись солонині та галетному печиву, яким Космічний флот Нової Республіки зберігав збочену вірність попри доступність вакууму та критичної холоднечі на відстані кількох міліметрів од зовнішнього корпусу зорельота.) Чоловік знову приліг.

— …раз. Якщо можеш.

Він знову заплющив очі і, немовби вагаючись, один раз, чітко стукнув по основі унітаза.

— Зрозуміло. Тепер стукни… — Голос затнувся. — Стукни стільки разів, скільки сидиш «на губі».

Мартін кліпнув очима, але стукнув, скільки було потрібно.

— Знаєш морзянку?

Довелося поморочити собі голову. Давно не практикувався. «Так», — відстукав він. Практично вимерлий навик, низькопродуктивний послідовний код, та все ж відомий йому з однієї простої причини: свого часу Герман наполіг на тому, щоб він його опанував. Доступний людям,