Читати книгу - "Посуха"

бога, що було, те загуло двадцять років тому. Спливло за водою і все таке.

Фок простував через лани, в голові прояснилося. Що було, те загуло двадцять років тому, але є речі, які не можна просто змести й забути. Еллі Дікон. Вона як ніхто стала жертвою цього містечка. Його таємниць, його брехні та страху. Їй хтось був потрібен. Можливо, саме він, Фок, але він її підвів. У всьому цьому хаосі про Еллі можуть геть забути. Як мало не забули про Карен. І про Біллі.

Але не сьогодні, подумав Фок. Сьогодні він згадає Еллі в тому місці, яке вона точно любила. До камінного дерева він дійшов, коли сонце вже котилося на захід. Був майже квітень. Спека потроху відступала. Казали, цьогоріч посуха має нарешті припинитися. Фок дуже сподівався, що на цей раз синоптики не помиляються. Річка так і лишалася пересохлою. Він сподівався, що одного дня вона повернеться.

Сівши на камінь, Фок дістав складаний ножик, який приніс із собою. Знайшов місце, де відкривався таємний отвір, й почав вирізьблювати крихітні літери — Е-Л-Л… Ножик був тупий, тож справа просувалася повільно, але Фок доробив її до кінця. Нарешті, відкинувшись на камені, він витер чоло. Провів великим пальцем по літерах, милуючись роботою. Попечена нога горіла вогнем після того, як він постояв навколішках.

Біль підказав йому одну думку. Крекнувши, Фок розвернувся й запхав руку в щілину, намагаючись намацати запальничку, яку минулого разу залишив. Ностальгія — це дуже добре, але після нещодавніх подій він не хотів, щоб хтось знайшов її і спокусився.

Фок пам’ятав, що запхав її далеченько, тож попервах його здорова рука мацала по землі, але траплялося тільки листя. Він потягнувся глибше, випростуючи пальці. Торкнувся металу — і раптом великий палець зачепився за щось велике, але м’яке. Фок здригнувся, збивши запальничку. Роздратовано запхав руку назад в отвір; вона діткнулася того самого предмета, а Фок завмер. Це було щось пружне й величеньке. Штучне.

Він зазирнув у діру. Нічого не було видно, і він завагався. А потім йому пригадалися Люк, Вітлем, Еллі й усі люди, які постраждали через поховані таємниці. Годі.

Фок застромив руку глибше й довго примірявся, поки нарешті не зміг добре вхопитися. Смикнув — і предмет рвучко вискочив. Фок аж упав навзнак, предмет — згори на нього, й у грудях запекло від болю. Скосивши очі, Фок охнув, побачивши, що це таке. Фіолетовий наплічник.

Він був увесь у павутинні й землі, але Фок його миттєво впізнав. Та навіть якби й ні, все одно здогадався б, кому він належить. Лише одна людина, окрім нього, знала про діру під камінним деревом, і вона забрала це знання з собою в річку.

Фок розкрив наплічник. Почав розкладати речі на землі: джинси, дві футболки, джемпер, панамка, білизна, маленька косметичка. Пластиковий гаманець, у якому знайшлося посвідчення дівчини, трохи схожої на Еллі Дікон. Шарна Макдональд, дев’ятнадцять років. Гроші: десятки, двадцятки, навіть подеколи п’ятдесятки. Зекономлені, назбирані.

На самому дні наплічника знайшлася ще одна річ, двадцять років тому для надійності загорнута у дощовик руками Еллі, яка пакувала наплічник. Фок витягнув цю річ і довго тримав у руках. Уся пошарпана, краї позагиналися, але під твердою палітуркою чорним по білому писалося: «Щоденник Еллі Дікон».

Коли тато уперше її вдарив, то назвав маминим іменем. Вона бачила в його затуманених очах, що слово просто висковзнуло, слизьке як олія, коли його кулак врізався їй у плече. Він був п’яний, їй було чотирнадцять — перехідний період від дитини до жінки. Мамину світлину давно прибрали з коминка, але з кожним днем характерні риси жінки дедалі більше проступали на обличчі Еллі Дікон, яка дорослішала й наче повертала материну присутність у будинок.

Батько ударив її раз, а за деякий час це трапилося знову. І знову. Ізнову. Вона спробувала розводити його віскі. Батько з першого ковтка про все здогадався, тож більше вона такої помилки не робила. Вдома вона вдягала майки, щоб добре видно було синці, але двоюрідний брат Грант, вмикаючи телевізор, сказав їй припинити заводити старого. У школі справи погіршилися. Якщо вчителі це й помічали, то переважно сварили її за те, що неуважна на уроках. Але ніколи не питали чому.

Еллі почала менше говорити, зате більше розуміти, чому її батьки так любили підносити до рота пляшку. Дівчата, яких вона вважала подругами, кидали на неї дивні погляди, а позаочі шепотілися, думаючи, що вона не чує. У них було достатньо своїх проблем — прищі, вага, хлопці, — щоб ще й Еллі псувала їм репутацію. Кілька підліткових тактичних маневрів — і Еллі виявила, що лишилася сама-одна.

Одного суботнього вечора вона самотою гуляла в Столітньому парку з пляшкою в наплічнику, бо їй більше не було куди податися, аж тут побачила на лавці дві знайомі постаті й почула сміх. Аарон і Люк. Еллі Дікон відчула трепет, ніби знайшла щось давно загублене, але дуже дороге.

Спочатку трохи довелося притиратися. Хлопці дивилися на неї новими очима. Їй це подобалося. Те, що в її житті з’явилося двоє людей, які роблять так, як каже вона, а не попихають нею, її цілком влаштовувало.

В дитинстві Еллі віддавала перевагу Люковій веселості й браваді, але зараз її більше почало тягнути до Ааронової витонченої задумливості. Люк зовсім був не схожий на її батька і двоюрідного брата, вона це розуміла, але не могла відігнати відчуття, що глибоко в душі він має з ними дещо спільне. Яке було полегшення, коли Гретчен, непереборна як сирена, бодай частково відвернула його увагу.

Деякий час усе було добре. Більше часу з друзями — менше часу вдома. Еллі знайшла підробіток і, набивши кілька ґуль, навчилася ховати гроші від батька й брата, які вічно сиділи на мілині.

Вона почувалася щасливішою, і тому втратила пильність і почала задиратися з батьком. І в результаті одного дня її шістнадцятирічне обличчя з надто говірливим ротиком, таким схожим на материн, опинилося втиснутим у диванну подушку, ще й так, що Еллі мало не зомліла.

За місяць батько затиснув їй рота й носа брудним кухонним рушником, а вона силкувалася відірвати його руки. Коли він нарешті її відпустив, з першим судомним вдихом вона втягнула перегар з його рота. Того дня Еллі Дікон кинула пити. Бо саме того дня вона вирішила тікати. Не зразу, не з вогню у полум’я. Але скоро. А для цього їй потрібна ясна голова. Поки ще не пізно.

Каталізатором стала одна темна ніч,