Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

то Бог напоумив мене взяти їх із собою, можливо, мені б не довелось так довго самому зберігати цю таємницю — через страх, що світ або вважатиме мене божевільним, або, долучившись до цих диявольських речей, збожеволіє сам. Зараз же я все одно розповідаю про них, щоб тягар цього знання не зробив мене маніяком, і я не хочу нічого приховувати! Бо я, тільки я знаю природу жаху, що зачаївся на тій примарній і самотній горі.

У маленькій автівці ми подолали милі старого лісу і узгір’їв, аж доки на схилі одного лісистого пагорба змінився краєвид. У мороці ночі без звичних юрб дослідників і витріщак навколо місцина здавалася ще моторошнішою, тож у нас не раз виникала спокуса увімкнути ацетиленовий прожектор, незважаючи на те, що він міг привернути небажану увагу. На світанку краєвид довкола також не милував ока, і навіть якби я не знав про жах, що зачаївся на цих землях, то все одно зауважив би його зловісну хворобливість. Поблизу не було диких звірів — вони стають мудрими, коли поруч скрадається смерть. Давні, пошрамовані блискавицями дерева здавалися неприродно великими і покорченими, решта ж рослин — хворими, ніби враженими пропасницею, а дивні пагорби і узвишшя у порослій бур’янами, поораній скелями землі нагадували клубки змій чи збільшені до гігантських розмірів черепи.

Уже понад століття на Буремній Горі чаївся Жах. Це я свого часу дізнався із газетних дописів, які описували катастрофу, що, власне, і привернула увагу світової спільноти до того регіону. Це була віддалена, самотня височина у тій частині Кетскільських гір, в які колись несміливо і швидкоплинно проникла голландська цивілізація, залишивши після себе хіба що кілька занедбаних садиб і дегенеративну популяцію скватерів, що населяли жалюгідні халупи на крутосхилах. Звичайні люди рідко навідували цю місцевість, аж доки не сформували поліцію штату, та й навіть тоді туди зазирав хіба заблукалий патруль. Жах, проте, міцно вкорінився у сусідніх селищах, бо він був головною темою нехитрих бесід бідаків-напівкровок, які іноді вибиралися зі своїх закутків, щоб уторгувати за плетені кошики якусь копійчину і купити найпростіші речі, які вони не могли вполювати, виростити або ж виготовити.

Зачаєний жах мешкав у покинутій садибі Мартенза, яку всі обходили десятою дорогою і яка вінчала високу, але пологу вершину — її нагородили титулом Буремної Гори за схильність притягувати грозові бурі. Понад сотню років про цей стародавній, оточений лісом кам’яний будинок розповідали напрочуд дикі і зловісні історії; історії про мовчазну, всеосяжну, підступну смерть, яка влітку нишпорить околицями. Із дитячою впертістю скватери розповідали байки про демона, який у сутінках хапав самотніх подорожніх і забирав їх геть або ж лишав жахливо пошматованими; іноді вони шепотіли про криваві сліди, що тяглися до усамітненої садиби. Дехто казав, що то грім прикликає зачаєний жах із його помешкання, інші казали, що грім — то його голос.

Ніхто за межами тієї глухомані не вірив у ці розбіжні та суперечливі історії, з їхніми нечіткими, екстравагантними описами демона того маєтку; проте жоден фермер чи селянин ні на мить не сумнівався, що в будинку Мартенза оселилася нечиста сила. Місцева історія не допускала найменших сумнівів у цьому, хоча жоден із дослідників, які навідувались до маєтку щоразу після особливо чудернацької оповідки скватерів, так і не знайшов жодних доказів існування потойбічних сил. Бабусі оповідали дивні легенди про привид Мартенза, що стосувалися власне самої родини Мартенза, їхньої дивної спадкової гетерохромії[69], дивовижно довгої генеалогії і вбивства, яке стало їхнім родовим прокляттям.

Жах, який привів мене у це місце, був несподіваним і жорстоким підтвердженням найнеймовірніших легенд цих горян. Однієї літньої ночі, після небувало сильної грози, вся околиця збурилася через панічну втечу скватерів, яку годі було пояснити простим випадком. Жалюгідні юрби місцевих мешканців кричали і завивали від невимовного жаху, що охопив їх, і в їхній щирості не доводилося сумніватися. Вони нічого не бачили, але чули такі несамовиті крики з одного зі своїх хуторів, що зрозуміли — то, підкравшись, прийшла смерть.

Вранці прості громадяни і патрульні поліції штату вирушили слідом за горянами, які все ще тремтіли від страху, на те місце, куди, за словами останніх, прийшла смерть. Там і справді панувала смерть. Від удару блискавиці земля буквально провалилася під одним із селищ скватерів, знищивши кілька смердючих халуп; але руйнування не були такими вражаючими, як побоїще всього живого, перед яким усе інше просто тьмяніло. Не залишилося жодної живої душі з-понад сімдесяти п’яти людей, які, за деякими свідченнями, населяли цю місцину. Вивернута земля була залита кров’ю і всіяна людськими останками із очевидними слідами зубів і пазурів демона, але від бійні не вів жоден видимий слід. Усі квапливо зійшлись на тому, що цей жах спричинив якийсь кровожерний звір, жоден язик не повернувся сказати, що жахлива смерть цих людей легко може виявитись груповим убивством, звичним для соціуму на стадії занепаду. Ця підозра посилилась, коли знайшли вцілілими двадцять п’ять чоловік із того поселення, але й тоді важко було пояснити убивство п’ятдесятьох удвічі меншою кількістю люду. А факт залишався фактом: літньої ночі з небес ударила громовиця, залишивши по собі мертве село і жахливо понівечені тіла зі слідами іклів та пазурів.

Вражені мешканці околиць негайно пов’язали ці жахи із проклятою садибою Мартенза, хоча ці два місця і розділяло понад три милі. Патрульні були налаштовані скептичніше, в ході свого розслідування вони лише побіжно оглянули садибу, а коли виявили, що вона порожня, — геть забули про неї. Селяни ж і хуторяни, навпаки, обшукали її до останнього цвяха, перекинули в будинку все догори дриґом, обстежили ставки і потічки, вирубали чагарник і прочесали всі довколишні ліси. Все було марно: смерть пішла, як і прийшла, не зоставивши жодних слідів, окрім самої руйнації.

До другого дня пошуків цю подію вже зусібіч встигли обсмоктати газети, репортери яких наводнили Буремну Гору. Вони у всіх подробицях розписали події, брали численні інтерв’ю, щоб роз’яснити історію жаху саме так, як її розуміли місцеві бабусі. Спершу я з гумором ставився до цих статей, я бо знався на жахах; але за якийсь тиждень виявив, що мене дивним чином захопила вся ця атмосфера, так що 5 серпня 1921 року я вже й сам був серед репортерів, від яких тріщали готелі у Леффертс Корнерз, найближчому від Буремної Гори селі, відомому також як штаб-квартира пошуків. Ще три тижні — і всі спраглі новин репортери щезли, розв’язавши мені руки для власного розслідування, базованого на ретельному обстеженні і дослідженні місцевості, яке я доти провадив самотужки.

Отож літньої ночі, коли прогриміла далека гроза, я залишив свою автівку і з двома озброєними супутниками вирушив угору останнім горбистим переходом на Буремну Гору, освітлюючи промінням електричного ліхтаря примарні сірі стіни, які виднілися попереду, бовваніючи за велетенськими дубами. Тієї паскудної ночі слабка і самотня пляма світла вихоплювала велетенську коробчасту споруду, проявляючи в ній невидимі за дня затемнені штрихи жаху; все ж я не вагався, бо прийшов сюди, сповнений рішучості перевірити свою гіпотезу. Я вважав, що грім викликає демона смерті з якогось жахливого потаємного місця, і хай би чим був той демон — твердою