Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я ще раніше ретельно обшукав руїни, тож мав змогу все старанно спланувати: місцем моїх нічних чатувань буде колишня кімната Яна Мартенза, вбивство якого стало основою для сільських легенд. Я інтуїтивно відчував, що покої цієї давньої жертви насилля якнайкраще відповідатимуть моїй меті. У кімнаті площею близько двадцяти квадратних метрів, як і скрізь, валявся різний непотріб, що колись був меблями. Спальня розташовувалася на другому поверсі південно-східного крила будинку, в ній було велетенське вікно, що виходило на схід, і вузеньке — на південь, на обох не було ані віконниць, ані штор. Навпроти великого вікна стояла здоровенна голландська піч, обличкована кахлями з малюнками на сюжет оповіді про блудного сина, навпроти ж вузенького вікна у стінній ніші стояло широке ліжко.
Приглушений деревами грім поступово гучнішав, я ж тим часом залагоджував деталі мого плану. Спершу ми прикріпили до підвіконня великого вікна одну біля одної три мотузяні драбини, які принесли із собою. Я особисто перевірив, щоб вони назовні сягали землі саме там, де потрібно. Тоді ми утрьох притягли з іншої кімнати каркас широкого ліжка з чотирма стовпцями для запинала і встановили його навпроти вікна. Накидавши на нього ялинового гілля, ми лягли відпочити з автоматичними пістолетами напоготові: поки один чатував, двоє спочивали. Хоч би звідки з’явився демон, ми забезпечили собі можливий шлях для втечі. Якби він прийшов ізсередини дому, ми б скористалися вікном і драбинами; якщо ззовні — у нас були двері і сходи. Пам’ятаючи останній випадок, ми не думали, що він нас переслідуватиме, навіть якщо все обернеться найгіршим чином.
Я чатував від опівночі до першої ночі, а потім, незважаючи на зловісність похмурого будинку, незахищене вікно і наближення грому з блискавкою, відчув незвичну сонливість. Я розташувався поміж двох своїх напарників, Джордж Беннет лежав біля вікна, а Вільям Тобі — біля печі. Беннет спав, мабуть, зморений тією самою втомою, що зборювала і мене, тож для наступної варти я розбудив Тобі, хоча він теж куняв. Невідь чому я дуже уважно вдивлявся у голландську піч.
Либонь, то все гучніший грім наповнював мої сни, бо у коротку хвилю дрімоти мені негайно явилися апокаліптичні видива. Одного разу я майже прокинувся, можливо тому, що Беннет безтурботно випростав свою руку на мої груди. Я ніяк не міг прочуматися, щоб побачити, чи виконує Тобі свої обов’язки вартового, хоч і непокоївся через це. Ніколи раніше мене так нездоланно не гнітила присутність зла. Потім я, мабуть, знову заснув, бо мій розум глибоко пірнув у хаос фантазмів, коли ніч вибухнула криками, які долинали з-за меж мого попереднього досвіду чи уяви.
У цих криках глибини людського страху і агонії душі безнадійно і несамовито дряпались у кістяну браму забуття. Я прокинувся і зіткнувся з червоним божевіллям і диявольською насмішкою довкілля, а навколо все далі і далі у немислимі простори відступало і відлунювало те страхітливе, кришталево чисте страждання. Було темно, але порожнє місце праворуч від мене свідчило, що Тобі зник, і тільки Богу відомо куди. На моїх грудях так само лежала важка рука того, хто спав ліворуч.
Тоді стався страхітливий удар блискавиці, який струснув цілу гору, осяяв найдальші закапелки старезного лісу і розколов навпіл патріарха тих покорчених дерев. У диявольському спалаху велетенської вогняної кулі я побачив, як другий мій супутник раптово схопився, і заграва, що сяяла крізь вікно, відкинула його тінь на димар над піччю, від якої я все не міг відвести погляду. Те, що я досі живий і при здоровому глузді — диво, яке перебуває за межею мого розуміння. Оскільки тінь на димарі не належала ні Джорджу Беннету, ані жодному іншому людському створінню, а була тінню богохульної потвори з найглибших проваль пекла, безіменного, безформного виродка, суть якого не може осягнути жоден розум і жодному перу не дано бодай частково його описати. Наступної миті я залишився на самоті у проклятій садибі, здригаючись і щось бурмочучи собі під ніс. Джордж Беннет і Вільям Тобі зникли безслідно, без жодних ознак боротьби. Більше про них ніколи не чули.
II. Заскочений бурею
Ще довго після жахливих подій у загубленому серед лісів маєтку я лежав геть виснажений у своєму готельному номері у Леффетз-Корнерз. Не пам’ятаю достеменно, як я дістався до автівки, завів двигун і, непомічений, прослизнув назад у село; у мене не залишилося жодних чітких спогадів, окрім незворушних титанів-дерев, диявольського бурмотіння грому і потойбічних тіней, що навскоси падали на невисокі пагорби, якими була всіяна околиця.
Тремтячи у пропасниці і розмірковуючи про з’яву тієї немислимої тіні, я знав, що прикликав один із найбільших земних жахів із тих безіменних глибин потойбіччя, з яких нам іноді вчувається слабке шарудіння демонів на овиді знаного космосу, але від бачення яких нас милосердно оберігає наша власна короткозорість. Я не наважуся ані аналізувати ту тінь, ані визначати її належність. Тієї ночі щось пролягло між мною і вікном, але, щойно я починав роздумувати над тим, що то могло бути, як мене щоразу кидало у дрож. Якби ж воно хоча б гарчало, завивало чи знущально реготало, — навіть цього виявилося б достатньо, аби якось послабити увесь безкінечний жах. Але воно мовчало. Лише поклало важку руку чи ногу мені на груди…
Очевидно, це було матеріальне тіло, чи принаймні колись було матеріальним… Ян Мартенз, у кімнату якого я вторгся, був похований на цвинтарі біля садиби… Я мушу знайти Беннета і Тобі, якщо вони живі… чому воно забрало їх, залишивши мене наостанок?.. Сонливість така непереборна, а сни такі жахливі…
Невдовзі я зрозумів, що мушу комусь розповісти цю історію, — інакше я просто зламаюся. Я вже поклав собі не припиняти пошуків зачаєного жаху, бо у своєму невіданні щиро вірив, що непевність гірша за просвітлення, хай би яким жахливим воно зрештою виявилось. Отож я продовжував розмірковувати над оптимальним способом пошуків: кому довірити свої таємниці, як вистежити ту тварюку, яка забрала двох людей і наостанок відкинула на димар свою жаску тінь.
У Леффетз-Корнерз я був знайомий переважно із товариськими репортерами, і деякі з них ще не поїхали, дозбируючи останні відголоски про трагедію. Саме від них я запозичив ідею розпочати мої пошуки з коледжа, і що більше я про це думав, то більше схилявся до кандидатури такого собі Артура Монро, темноволосого худорлявого чоловіка років тридцяти п’яти, чиї освіта, смак, інтелект і характер свідчили про те, що над ним не надто тяжіють традиційні ідеї та погляди.
І ось одного ранку на початку вересня я розповів Артурові Монро свою історію. Від самого початку я бачив, що він слухає із цікавістю і співчуттям, а коли я закінчив — він проаналізував усе сказане мною і обговорив цю справу з усією можливою ретельністю та неупередженістю. Ба більше, його порада була дуже слушною: він запропонував відкласти будь-які дії у маєтку Мартенза, аж доки ми не озброїмось якомога точнішими історичними і географічними даними. Саме за його ініціативою ми прочесали навколишню місцевість у пошуках інформації стосовно жахливої родини Мартензів і виявили чоловіка, який володів неймовірно цінним для нас щоденником, що дістався йому у спадок і багато що пояснював. Ми чимало говорили з тими покручами-горянами, які не втекли від жаху і безладу на далекі схили, до того ж зайнялися підготовчими
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1», після закриття браузера.