Читати книжки он-лайн » Різне » Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський

Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

124
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 201
Перейти на сторінку:

Ще був випадок, коли спробою втечі керував Анатоль. Загнали їх в якусь клуню; долівка земляна. Години за дві вони підкопали стіну, і Анатоль перший виліз, ніч була ясна, місячна. Він виліз тихенько, дивиться - стоїть поліцай на розі. Все, ніякої втечі бути не може.

Ідуть вони далі, і батько укладає план втечі. Ночують у полі, вогнища порозпалювали. Він підходить до одного поліцая, видно, що чоловік не вредний, і каже йому: «Скільки вже бути наймитом, треба вже тікати мені із сином». Той каже: «Тікати - то ж розстріл буде». А батько: «Ну якщо піймаєте, то буде розстріл, а якщо не піймаєте, то не буде розстрілу». Поки батько переговори ці вів з поліцаєм, Анатолій понакладав багаття коло одного і коло другого поліцая. Так що тому в очі світить і тому в очі світить, а між ними коридор, пробігти метрів 50, і вже не буде видно. Отак вони в певний момент виповзають метрів за 40, а тоді встають у повний зріст і навтьоки. Так ніхто й не побачив. Домовилися, що тікають на батьківщину в Гайсинський район, в Михалівку. «Будемо йти пішки, казав батько, то в будь-якому селі, через яке проходиш, заходиш до старости і залишаєш відомості про себе, а я про себе». Так батько акуратненько в кожному селі заходив до старости і «відмічався», а Анатоль, той як рвонув, то біг, може, кілометрів десять з невеликими передишками. І от під час однієї з передишок іде він тихенько і раптом чує: собака «гр-р-р-р». Він став як стовп і стоїть. Цей собака погарчав, він до нього поговорив, шуму ніякого нема; він десь із годину так стояв не ворухнувшись і тоді помаленьку, задки-задки, відійшов від того собаки і рушив далі. Дійшов до залізниці, сів на якогось товарняка і їде. Десь в районі Козятина тихенько зліз із цього поїзда і подався в сторону Михалівки. Явився він у село з десятьма ковдрами, які взяв з товарняка, а кругом злидні, ні в кого нічого немає вдягти. Так і батько пошив собі костюма, й він пошив собі костюма з тих ковдр і були, як кажуть, куркулі. Житуха в цьому селі погана була: безперервно облави, безперервно німці. В селі з'явилася і лютувала короста, тому нікого з молоді не брали в Німеччину, боялися зарази. Анатоль назбирує кори березової, насипає столітрову бочку тієї кори, трубочку прилаштував зверху, цю бочку на вогнище, та й почав гнати дьоготь. Він стільки нагнав цього дьогтю, що все село вилікувалося від корости.

(Коли у 1986 році я був у Михалівці, то ще старші люди пам'ятали, як «Добранський наробив ліків», як усі намазалися й цю коросту вивели).

У Михалівці було вбито німця. Фашисти провели облаву, схопили багато заручників, яких тримали ув'язненими в Гайсині. До їхнього числа попав і Анатолій. Коли взимку позавіювало все кругом, то заручників забрали на розчистку доріг. Батько носив Анатолію пару разів передачу, а він і каже: «Більше не неси, я втечу». Ось як Анатолій тікав: вихідних у них не було, виходять у неділю дорогу чистити, а тут люди йдуть на базар у Гайсин. Він чистив-чистив, лопату покинув, дивиться, одна старенька два мішки несе. Толя до неї: «Вам, бабусю, важко, давайте я підсоблю. Я буду йти попереду, а ви ззаду». І він з цим мішком виходить із зони охорони й подався на базар. А після цього вже не в село пішов, а у зворотний бік. А потім знову з людьми приїхав у село. А батько тим часом, не послухавши його, приніс передачу. Днювальним був сусідський хлопець Микита. Батько тільки до табору, а той йому пальцем по губах, мовляв, «мовчи», Ну батько й здогадався, що Анатоль утік.

Так він уже діждався, поки прийшли наші. Одразу збирають хлопців у польовий військкомат, щоб відправляти на фронт. Я не пам'ятаю, як йому вдалося викрутитись. Факт той, що він приїжджає додому в Михалівку, тут уже хазяйнує радянська влада. Батько вже був непризовного віку, то до нього вже не мають діла, а від Анатоля зразу вимагають, щоб давав документи, а в нього їх немає. Збирають і якихось поліцаїв, якусь наволоч, садять у вагони і на фронт. Поліцаї хотіли скоріше попасти на фронт, щоб очиститись від того бруду, що вони в поліції служили. Мій брат бачить, що таке діло - ще в штрафну роту з поліцаями попаде, і по дорозі втік з ешелону. Зайде в хату, попросить шматок сала і шмат хліба, а тоді сідає у поїзд, що їде в напрямку дому - у товарняк (тоді пасажирські не ходили, тільки воєнні). Сідає, там повно людей, їдуть-їдуть на схід і раптом стає поїзд, заскакують якісь молодчики до вагона: «Підготувати документи!». А в нього ніяких документів нема. Що робити? Як вийти із цього становища? Він встає, дає команду: «Всім підготувати документи!». Збирає документи, подає нашим «поліцаям», вони дивляться, звіряють, оддають назад. Отак він зробився «енкаведистом». Їдуть далі, знову став поїзд, дивиться у вікно, а кругом базарчики; вискочив він на хвилинку, а цей поїзд «ту-ту» і торба його поїхала, а він зостався. Він на наступний поїзд чіпляється, доганяє цього товарняка, входить у свій вагон, а баби йому розповідають: «Он той чоловік, бачиш, уже в твоїй торбі рився». Він на того подивився, але змовчав. Цей поїзд зупинився, в наступний треба пересісти, коли це облава йде. Що йому робити? Анатоль надів брудну фуфайку, якусь залізяку знайшов, підходить до вагона і по колесах стук-стук, позаглядав під вагон, щось там поколупався. Словом, його прийняли за залізничника і навіть не питали документи. Оце такі пригоди в нього були.

Після цього всього добрався він врешті на Донбас, додому.


Зліва направо (сидять): Анатолій Макарович, Макар Дмитрович, Василь Макарович Добрянські; (стоять): дружина Анатолія Макаровича Марія Петрівна, дружина Макара Дмитровича Меланка Юріївна (м. Донецьк, 1951 р.).

 

Після поранення я майже нічого не бачив. Зір мій був менше 0,01%. На мені вже хрест поставили, вже ніхто на мене не звертав уваги. Я собі брав газети і йшов у степ, брав «Известия», там такі по 5 сантиметрів букви. Сонячний день, добре видно, я починаю вдивлятися, спочатку великі букви, потім менші, менші, і так я натренувався, що зміг за допомогою спеціальних окулярів читати. На це пішов майже рік. Беру я тоді всі підручники за десятий клас і опрацьовую їх заново, беру програми для вступу в інститут. Словом, я підготувався до вступу в інститут.

1 ... 74 75 76 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"