Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- І ти сподівався її врятувати? - глузливо кинув Ремо. - По тобі не скажеш, що ти рвешся в бій, шмаркачу.

Віко розвів руками.

- Навіть якби ти вирішив викликати мене на чесний поєдинок, Ремо, то я б не вистояв. Слава про твоє мистецтво фехтувальника все ще ходить по Іллірії. Не буду приховувати, що сили наші нерівні. Влаштовувати комічну сцену, аби тільки не прославитися перед своєю смертю як боягуз, мені не до душі. Я б міг привести з Мальтерана десяток хлопців, яким нічого втрачати, і вони б влаштували славну бійню в тому ліску, де зараз завмерли в очікуванні твої головорізи, але що далі?... Безперечно, я із задоволенням плюнув би на твій труп, Ремо, але мене хвилює не твоя доля і не мої бажання, а майбутнє Годе. Що робитиме вона, залишившись на цьому пустельному березі серед небіжчиків? Якщо ж я приведу її в Мальтеран, то розпишуся в тому, що я вбив пана Альмасіо, остаточно втративши розум, і покажу всьому місту, що Брана перейшли межу дозволеного. Не мине й доби, як наші з нею тіла опиняться в найближчій канаві...

Я першою вгадала, до чого він хилить, і вигукнула: «Віко, ні!». Погляд Ремо Альмасіо залишався недовірливо-здивованим.

- Тобто, ти, покидьку, намагаєшся зобразити, ніби з любові до моєї дружини готовий пожертвувати своїм життям? - з презирством запитав він.

- Я ж правильно вгадав, що ти дав слово відпустити її на волю, якщо вона посприяє моїй смерті? - відповів Віко запитанням на запитання. - Ну, то роби, що задумав, і...

- Ні, Віко! Я не хочу так! - знову спробувала я втрутитися і навіть зробила крок до нього, забувши про страх перед Ремо. - Навіщо ти прийшов?!

- А ти все ще думаєш, Годе, що я настільки поганий? - несподівано зло відгукнувся Віко. - Що тільки ти вмієш шкодувати про загублене тобою життя? Ти, мабуть, не повіриш, якщо я розповім, як мені велося всі ці дні, коли я думав, що стара хтива скотина вбила тебе, а моїх сил вистачило лише на зворушливе прощання. Так, тоді я думав, що змирився, що зумію вчасно повторювати собі - «Іншого виходу не було» і жити, як і раніше. Але я помилився. І доля немов подарувала мені шанс усе виправити, коли я побачив, що ти жива. Я його не упущу, тим паче що нічого цінного в моєму житті немає.

- Але я...

- Але ти не кохаєш мене, Годе, я це знаю. Що завгодно кажи - тобі мене шкода, ти вдячна мені за подобу дружби, яка нас пов'язувала, але тільки не згадуй про кохання. У мене був час подумати. Єдине, що ти любиш, - це свобода, якої в тебе ніколи не було, і щасливою тебе зробить тільки вона.

Ще трохи, і я зовсім би забула про Ремо, який безмовно слухав промову Віко. Але він нагадав про себе, засміявшись.

- Ти жалюгідний, Брана, - сказав він, відсміявшись. - Я вб'ю тебе з почуттям легкої гидливості.

- Та мені плювати на твої почуття, Ремо, - Віко криво посміхнувся. - Але слова свого ти дотримаєшся, я знаю. Хоч тобі й дуже не хочеться її відпускати, вірно?

Цього панібратського тону Ремо стерпіти не зміг. Він кинувся до Віко, видавши глухий лютий крик, що нагадував гарчання звіра. Я теж закричала і, не пам'ятаючи себе, кинулася йому навперейми, розуміючи, що сенсу в цьому ніякого немає. Віко, з досадою коротко вилаявшись, подався назустріч і відштовхнув мене вбік, проскочивши під рукою пана Альмасіо. Я покотилася стрімголов по піску. Вимушений рух ненадовго врятував Віко - удар Ремо припав побіжно, розпоровши рукав куртки.

- Чорт тебе забирай, Годе! - рявкнув Віко. - Не заважай мені!

Від падіння в мене збилося дихання, я досить сильно вдарилася головою, але, незважаючи на запаморочення, спробувала одразу ж схопитися на ноги, краєм ока побачивши, як Ремо знову замахується, і лезо його шпаги, виблиснувши, відбиває світло ліхтаря. Один раз я, підвівшись, одразу ж повалилася назад, а ось друга спроба несподівано увінчалася успіхом. Я не встигла здивуватися тому, що мені немов допоміг хтось піднятися, як до шиї доторкнувся холодний метал.

- Пане Альмасіо, вам краще опустити зброю, - пролунав низький хрипкий голос. З тіні дерев виступив Рагірро Брана, в якому зараз я не бачила такої вже сильної зовнішньої схожості з Віко. Грубуваті його риси я б не вважала ознакою простоти вдачі - у світлі місяця він був схожий на тих кам'яних чудовиськ, що прикрашали найстаріші будинки Іллірії. Тут же я почула скрики і брязкіт зброї, що доносилися звідти, де вичікували свого часу найманці Ремо. Утім, це не було схоже на звуки бою. Найімовірніше, люди Брана просто оточили їх і примушували здатися. Між деревами замиготіли, наближаючись, вогники - незабаром нас оточувало понад десяток людей, у декого з них у руках були смолоскипи. Я не бачила того, хто тримав кинджал біля моєї шиї, але довго губитися в здогадках не довелося.

- Мені непросто розібратися у ваших дивних стосунках із дружиною, - промовив Рагірро, - але, здається мені, якщо Раг переріже їй горло, вас це засмутить. А він це зробить, якщо ви спробуєте заподіяти шкоду моєму недоумкуватому синові.

Пан Альмасіо завмер, але за кілька секунд підкорився. Віко, що зігнувся в очікуванні удару, повільно розправив плечі, але не рушив з місця. Я готова була присягнутися, що він щиро шкодує, що Ремо не встиг убити його.

- Я б не повірив у це, якби не бачив на власні очі, - продовжив Рагірро, немов переконавшись, що крім нього ніхто не бажає висловитися. - Укотре мене неприємно здивував мій син, що за якимсь бісом вирушив на побачення з пані Альмасіо, ніби не розуміючи, чим обертаються зустрічі з чужими дружинами в безлюдних місцях. Я дозволяв тобі багато чого, щеня, сподіваючись, що з часом ти порозумнішаєш, але бачу, що помилявся, як це властиво занадто добрим батькам. Однак ви, пане Альмасіо, і зовсім мене вразили. Коли подібні пастки влаштовують молоді телепні, чия кров вирує настільки, що заглушає голос їхнього скромного розуму, або ж люди похилого віку, які божеволіють від ревнощів і не мають інших занять, окрім як вистежувати власних дружин, я не бачу в цьому нічого дивного. Але ви завжди здавалися мені людиною розумною і холоднокровною, яка бачить далі свого носа. Убити Брана нишком - це дуже невдала ідея, пане Альмасіо. З нами можна воювати відкрито, до чого ви й готуєтеся останні кілька років, наскільки мені відомо. Але вдарити зі спини, вплутавши мого сина в ганебну суперечку через жінку... Тепер я всерйоз розмірковую, чи не варто мені прикінчити вас просто зараз, відкинувши всілякі міркування про доречність такого вчинку.