Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

каже Чіпка, не видержавши пильних оглядин.

— Та я немов тебе де бачила?

— Може, й бачила… не знаю.

— Чи не Варениченко?

— Може, й він…

— Хто Варениченко? — пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.

— Та ось — цей! — указує москалиха на Чіпку.

— Ні, жінко, — каже, усміхаючись, москаль: — то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап — я тобі скажу — все одно, що ведмідь… Як піймав мене в лабети, як придавив, — то в мене й дух у п’яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він, — тільки б і світа бачив… Хіба б, може, одні кісточки привезли додому, — та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда… От же, спасибі, виручив!..

— За те, мабуть, немала й камза перепала? — питає хтось.

— Та буде з нас, — одказує Чіпка, витягуючи гаман з кишені і кидаючи на стіл. — Трохи лиш чи не більш од жидівських! — Та, витягши другий, кинув теж на стіл.

Усі так і обступили кругом столу.

— Та ще вспіємо, братця, поділити, — обізвався Максим. — А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?

Явдоха кинулась в другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, печеним поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, — наготувала всячини…

Мотнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила горілки.

Позалазили братчики за стіл; обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не їли… Явдоха вийшла в другу хату.

— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? — пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.

— Якого Варениченка? Ні, не знаю.

— А того, що живе за Пісками?… Того Вареника, що, — розказують, — разом на двох жінках був жонатий?…

— Ні, не знаю.

— Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі… карі, ясні та блискучі!

Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, вхопила печене порося, — пішла.

— А, й ти вже виспалась? — пита її батько.

Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.

— Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько всміхаючись.

— Здорова, Галю, — одмовля Чіпка.

Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам’ятає його.

— А ти як його знаєш? — пита її батько.

— Він мене, поганий, злякав був — отут на полі, — защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.

— Як же він тебе злякав?

— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався, — та й злякав.

— Ага… Ну, йди ж спати, сороко! — каже батько.

— А то зостануся тут — на його дивитись, чи що?! — хутко вимовила Галя й юркнула з хати.

«Раю мій… щастя моє! — подумав Чіпка. — Ще ж ти не втекло від мене й досі?!.»

Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сотні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі… Йому ввижається — Галя. Така ж весела, хороша, — хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива… «А то ж то й вона, — дума Чіпка, — розбишацька дочка!.. Дивно й чудно… Хай ми: волоцюги, пройдисвіти, — часом без шматка хліба, в драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами та з голодними ротами… ні добра, ні достатків… хай ми крадемо, розбиваємо… голову під усякі пригоди підставляємо… хай, кажу, ми… А москаль?… Хата — як рай той; жінка — як пані; одним одна дочка — янгол… а худоби всякої, багатства?… А й він!.. І він — такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?… для чого?… Навіщо це йому?… Чудно й дивно!»

І лупить Чіпка свої очі у темну темноту; дивиться-доглядається, прислухається… Нічого ні видно, ні чутно. Тихо, сумно… Ось щось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору… «Ку-ку-ріку-у-у!» — прокричав десь поблизу півень — і замовк… Чіпка сплюнув; перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: «Глуши, брат, його!.. глуши!.. Ану-ну… от-так його! от-так!..» Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер… наче проглинула його тьма темна. «І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!» — подумав, здригнувши, Чіпка… А тут сон — мов безвісті забіг, і на думку не зійде. «Піти хоч люльки покурити».

Устав Чіпка тихо; налапав двері; нишком вийшов у сіни. Темно, око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняючись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарізавшись у долівку…

Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче лице, густий та холодний.

— Пху, навісний! коли вже ти перестанеш? — сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі — став над порогом; послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном; налапав у гамані крицю, кремінь; приложив губку… Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок… Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге — осіяли сіни й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою… Стукнув верхняк; дзенькнула криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.

Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випустив дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.

Коли це — чує Чіпка — рипнули двері. Чиясь тиха поступ зашамотіла в сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку, — огонь осіяв сіни і… диво… перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій, білій сорочечці, трохи розхристаній, в одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі,