Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

У зв’язку з дислокуванням в тутешньому повіті 36 полку Дивізії, очолюваного Полковником Кірилюком, повідомляю таке: [...] Виселення української людності за допомогою вищезгаданого Полку не дало [...] майже жодних результатів. Трапилися тільки цілі низки пограбувань інвентарю, одягу та начиння в населення, яке, не бажаючи виїжджати на Схід, покидало села й ховалося в лісі. Грабовано навіть при тому польське населення, яке перебувало в домівках. [...] Гр. Кірилюк наказує своїм підлеглим примусово приводити собі до помешкання місцевих дівчат з метою розпусти. Арештованих жінок він наказує приводити до себе в помешкання (буцім на допит), і змушує їх під загрозою револьвера зноситися з ним. Гр. Кірилюк у базарний день влаштовує на ринку масові облави на людей, арештовує їх під приводом бандерівців, розганяє таким чином торговицю, тримає їх у в’язниці, а потім відпускає за викуп. Нещодавно він узяв 25.000 зл. від громади Постолів. [...] Нещодавно під час спалення громади Мхава у ґміні Балигород за вбивство двох польських солдатів бандерівцями — спалено близько 40 українських господарств, але за що при тому спалено 14 польських господарств? І вбито п’ятьох поляків, якщо поляки були абсолютно непричетні та постійно переслідувані бандерівцями.

Деморалізація серед вояків була тоді звичайним явищем. У березні 1946 року в Сяніку п’яний офіцер застрелив білетера і випадкову жінку, коли йому відмовили продати квиток у кіно. В липні того ж року неподалік Перемишля капітан ВП застрелив під час їзди потягом стрілочника, котрий стояв біля семафора в мундирі та з ліхтариком, бо подумав, що хтось краде вугілля. На подібну поведінку, безумовно, впливали брак необхідних речей і тривалий період служби.

Слід, однак, зазначити, що частина польської адміністрації та війська намагалися протидіяти (чи, радше, бойкотувати) виселенню в Україну. В одному з українських звітів про це написано так: «Тепер часто є так, що одні викидають у двері, а інші крізь вікно підбадьорюють переляканого дідуся, щоб той не боявся і наполіг на своєму»[334]. Траплялося, що офіцери ВП попереджали мешканців про майбутні виселення, радячи їм сховатися до лісу. Вони пояснювали, що прихильниками виселень є більшовики, а не польська армія та адміністрація. За цих обставин не дивно, що місцеві українці — до всього ще й спонукувані, навіть змушувані українським підпіллям чинити саме так, — намагалися будь-якою ціною уникнути виселень. Вони тікали в довколишні ліси, ховалися в різних криївках, у Бещадах перечікували облави на території Чехословаччини. Часто греко-католики переходили на римо-католицький обряд. З огляду на ці причини, виселення спершу дали слабкі результати. Проте військо після перших невдач змінило тактику:

Під’їжджаємо до села на світанку, автомобілі залишаємо на пристойній віддалі, дотримуючись тиші, щільно оточуємо село, на висотах виставляємо варту з кулеметами, і допіру потім входимо в село. Результати відразу очевидні: ми застаємо сім’ї у зборі, а всі спроби втечі припиняємо попереджувальним вогнем[335].

Схоплене населення скеровували на збірні пункти, звідки пізніше відправляли до СРСР. Українці переважно їхали потягами, але іноді їх також вивозили автомобільним транспортом. Як і у випадку виселення поляків з України, влада від самого початку мала клопіт із забезпеченням достатньої кількості вагонів, тому переселенцям часто доводилося чекати на станціях навіть по кілька тижнів у вкрай примітивних умовах. Чимось звичайним були пограбування, чинені різними злочинними угрупованнями. Та й сама подорож часто тривала в жахливих умовах, що своєю чергою призводило до смерті малюків і літніх людей.

Репресії зачепили також представників Греко-католицької Церкви. Відразу ж після початку виселень 19 вересня 1945 року був заарештований греко-католицький єпископ перемиський Йосафат Коциловський. Вивезеного у січні 1946 року до СРСР, спецслужби завернули його з невідомих причин на кордоні та ненадовго звільнили. Наче між іншим, вони спритно поглибили польсько-українську неприязнь, адже подбали про те, щоб інформація про арешт ієрарха поширилася серед місцевих українців. Повернення єпископа Коциловського викликало в УБ шалену лють. Керівник воєводського Управління державної безпеки в Ряшеві капітан Томаш Вишневський скаржився: «Цю худобу вивезли до СРСР, не знаю, яким правом вона повернулася до Польщі. Ходить по вулицях із розвіяною бородою і повчає українців, що в інструкції сказано, наче виїзд є добровільним»[336]. 25 червня Коциловського заарештували повторно, разом із ним також вікарного єпископа Григорія Лакоту, а незабаром, тим разом остаточно, їх обох депортували вглиб СРСР. Вони померли в радянських таборах, а згодом були долучені Іваном Павлом II до лику блаженних як мученики за віру.

Виселення помітно втратили інтенсивність у зимові місяці. Однак у березні 1946 року їх було розширено на Ярославський повіт і на терени Люблінського воєводства. В квітні 1946 року в Ряшівському воєводстві було створено оперативну групу «Ряшів», яка інтенсифікувала переселенську операцію, охопивши нею навіть найбільш важкодоступні закутки Бещадів. Тільки в період між 1 і 5 червня 1946 року 34 пп виселив у цих околицях села Беньову, Сянки, Буковець, Тернаву Вижню та Нижню, Ступосяни, Протісне. Упродовж тих кількох днів операція охопила 1540 сімей — 7766 осіб.

Про нещадність операції свідчить звіт капітана Шалапата з 14 пп:

Рівночасно з переміщенням підрозділів 34 пп запалала вздовж його маршруту ціла низка пожеж. [...] Флангове прикриття 34 пп, пересуваючись, палило дорогою все, що їм потрапило під руку, не виключаючи копиць сіна, які можуть тут при наявному бракові доставки дуже придатися в майбутньому. Вояки, коли ми їх питали, навіщо вони так безжально все палять, відповідали, що такий був наказ [...]. Однак у всіх цих вояків було виразно помітне здичавіння й цілком безкорисливе бажання нищення задля нищення [...]. Враховуючи таку поведінку вояків 34 пп, К-ч нашого полку був змушений висилати патрулі, які б охороняли наш постій від спалення[337].

За останні місяці операції переселення були охоплені Горлицький, Ланьцутський, Новосондецький, Новотарзький і Ряшівський повіти. Однак вони дали мізерні результати, головним чином тому, що місцева польська адміністрація відпустила більшість схоплених людей додому.

Переселенська операція завершилася 1 липня 1946 року. Загалом вона охопила 482 661 особу. В наступні кілька місяців планувалася «зачистка» території, тому в липні від повітових старост зажадали подати списки українців, які підлягають виселенню. В Ліському повіті прислали інформацію про... двох осіб. Це свідчить про те, що адміністрація принаймні в частині повітів без ентузіазму поставилася до подальших виселень. Загалом до грудня 1946 року були виселені близько шести тисяч осіб. Операцію остаточно завершили наприкінці 1946 року, повідомивши офіційну кількість у 488 612 виселених.

Українське підпілля у