Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

У лютому 1945 року Центральний Провід ОУН-Б вчинив організаційні зміни у структурі українського підпілля. Зокрема, у зв’язку з виникненням нових державних кордонів було вирішено створити в Польщі окремий Крайовий Провід ОУН і підпорядковану йому територіально VI Військову Округу УПА «Сян». Досі терени Замостянщини підлягали ОУН-Б та УПА на Волині, а Перемищина та Бещади входили до складу галицьких структур цієї організації. Українське підпілля в Польщі очолили: керівник цивільної мережі Ярослав Старух «Стяг», підлеглий йому в політичному сенсі командир УПА майор Мирослав Онишкевич «Орест», командир Служби Безпеки ОУН Петро Федорів «Дальнич» і відповідальний за пропагандистську діяльність Василь Галаса «Орлан».

Ярослав Старух вступив до ОУН у 1929 році у віці усього лише дев’ятнадцяти років. Через приналежність до цієї організації його виключили з університету Яна Казимира у Львові, де він вивчав право. У травні 1939 року його засудили до тринадцяти років позбавлення волі, а на свободу він вийшов завдяки вторгненню німців до Польщі. Після розколу опинився в чільному гроні ОУН-Б, відповідаючи за пропагандистську діяльність організації; в уряді Ярослава Стецька його призначили заступником міністра пропаганди. На межі 1943–1944 років він керував підпільною радіостанцією ОУН «Незалежна Україна». Мабуть, власне той досвід пропагандистської роботи зумовив, що його висунули на посаду Крайового Провідника.

Головним простором діяльності УПА упродовж усього періоду її існування залишалися західні області України. Ті терени сучасної Польщі, які називали «Закерзонським краєм» (тобто, розташовані за лінією Керзона), мали для українського підпілля другорядне значення, хоча, звичайно, в майбутньому планувалося включити їх до складу незалежної України. Принагідно «Закерзоння» вважалося «вікном у світ», через яке українське підпілля хотіло переказувати інформацію про боротьбу українців із радянською владою. Для цього планувалося, з одного боку, встановити контакти з посольствами західних країн у Польщі, з іншо-го — створити канали зв’язку між Україною та Західною Європою. Другим важливим завданням ОУН і УПА в Польщі був захист української власності, що на практиці означало опір виселенням.

Після підписання угоди з АК-ВіН стосунки між поляками та українцями настільки внормувалися, що українське підпілля не вбачало потреби в розбудові партизанського руху в Польщі. Тому в серпні 1945 року в Окрузі УПА «Сян» налічувалося тільки чотири-п’ять вітчизняних сотень і кілька прибулих на відпочинок із України. З-поміж «вітчизняних» підрозділів у Бещадах дислокувалася сотня Василя Шишканинця «Бора». На території повітів Любачів, Ярослав і Томашів Люблінський функціонували два відділи, підлеглі «Залізнякові», тим часом на Люблінщині — одна сотня під кодовою назвою «Вовки». На Перемиському передгір’ї не було жодної сотні — тамтешні відділи, в тому числі сотню «Бурлаки», розформували, включивши їх до складу так званих СКВ, покликаних боронити села. Слід, однак, відзначити, що СКВ були в той час дуже сильними, передусім, власне на Перемиському передгір’ї.

Операція виселення українського населення, яку розпочало Військо Польське, змінила ситуацію. Керівництво ОУН-Б і УПА вирішило вдатися до рішучого опору. Додатковим імпульсом для посилення диверсійних акцій стало прибуття в Бещади на межі жовтня й листопада 1945 року шефа головного військового штабу УПА генерала Дмитра Грицая «Перебийноса» та члена Бюро Проводу ОУН-Б Дмитра Маївського «Тараса». Вони збиралися перебратися на Захід, а дорогою влаштували інспекцію підпілля в Польщі. При цьому вони зганили його керівництво за пасивність і розформування частини підрозділів, наказавши провести повну мобілізацію та розпочати великомасштабні бойові операції, відлуння яких почули б аж на Заході. Віддавши відповідні накази, обидва вирушили далі, але були викриті в Чехословаччині та наклали на себе руки.

9 вересня 1945 року командування УПА віддало своїм підрозділам наказ виступити проти операції виселення. Партизани мали нищили переселенські («виселенчі») комісії «та всіх інших, які змушують [людність — Ґ. М.] до виселення». Упівці також були зобов’язані палити покинуті села, попередньо забравши звідти всі речі, які могли б придатися підрозділам у подальшій боротьбі. В спеціальному додатку було наказано надавати бойовим операціям «протибольшевицький, а не протипольський характер»[338]. Отож, було заборонено палити польські села та окремі будинки поляків, котрі мешкають серед українців. Також заборонялося вбивати цивільних. Лише «в найгіршому разі» дозволялося спалити окремі будинки чи частини сіл. Як би не ставитися до автентичності цього документа, немає жодних сумнівів, що він значною мірою залишився на папері, або ж принаймні частина командирів УПА намагалися інтерпретувати його в надто широкий спосіб.

На виконання наказів «Перебийноса» в терені заходилися формувати нові партизанські частини. Тоді виникли чотири курені УПА: «Рена» (Василя Мізерного), «Байди» (Петра Миколенка), «Залізняка» (Івана Шпонтака) і «Беркута» (Володимира Сорочака). Кожен із них складався з чотирьох-п’яти сотень. До лісу пішли тоді цілі відділи СКВ — на їх базі не те, щоб поставали, а радше відтворювалися деякі сотні, наприклад, «Бурлаки». В Польщі діяли теж кілька підрозділів УПА, зокрема, Володимира Гошка «Мирона», чиї оперативні райони містилися на теренах СРСР.

Трохи більше місця слід присвятити сотні УПА Степана Стебельського «Хріна», сформованій восени 1945 року в Бещадах, із якої, коли вона сягнула близько 200 осіб, 1 червня 1946 року виокремився інший підрозділ на чолі зі «Стахом» (NN). То був єдиний підрозділ УПА, який складався з лемків. Утворення суто лемківського відділу УПА було, мабуть, важливим для українського підпілля не тільки з військової, а й з політичної точки зору. Адже то мав бути доказ, що лемки також вважають себе українцями. Командиром цього підрозділу було призначено Степана Стебельського, колишнього вчителя, прихильника найнещадніших антипольських акцій. «Хрін» так писав у спогадах про склад своєї сотні:

[...] в мене знайшовся елемент на 70% неписьменний, або малописьменний. З новобранцями починаю відразу рейдувати і в рейдах виховую та вишколюю. [...] Щоб з’єднати лемків — перше моє гасло було: «Ідемо на оборону ваших сіл!» Лише після кількох місяців я почав говорити про оборону цілої Лемківщини. Опісля поширював політичний горизонт на всю Україну, ставлячи як головне гасло нашої боротьби — державність і соборність[339].

Частину вояків підрозділу рекрутували примусово. Один із них, Ян Пулянда із Полян Суровичних, мобілізований у березні 1946 року, з першої ж нагоди здався ВП. На допиті він зізнався:

Нам сказали, що забирають нас до війська за наказом Бандери. Мусять боротися за Вільну Україну, Англія от-от оголосить війну Росії, а Туреччина вже з нею воює. [...] В розмовах між собою, коли ми були наодинці [...], ми казали, що з нами діється лихо. Хлопці з Пулав заявили, що їм нікуди тікати. Однак кільканадцять [рекрутів] із інших сіл втекли. З них впіймали тільки одного Хомишака Стефана