Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 100
Перейти на сторінку:
class="title1">

22

Пам’ятаю, як будинок оживав під промінням сонця, і я спостерігав, як його округлий обрис з’являється понад деревами, що облямовують галявину. Трава лежала срібна, немов від інею, а на ній — важкі краплі роси. Дрізд заспівав, а за ним і зяблик, і вже незабаром увесь весняний хор завів свою вранішню пісню. Флюгер першим упіймав промінь сонця, височіючи на башті дзвіниці, і, блимнувши золотом на тлі неба, повернувся на північний захід, де й завмер. А в цей час сірі стіни замку, спершу темні й похмурі, сповнювалися новим сяйвом від ранкового сонця.

Я зайшов до будинку і піднявся до своєї кімнати, переніс крісло до відчиненого вікна, сів і дивився в бік моря. Голова була порожня, жодної думки. Тіло — спокійне й розслаблене. Жодні проблеми не підіймалися на поверхню, жодні тривоги не виникали зі схованих глибин, порушуючи блаженний спокій. Здавалося, ніби все в моєму житті вже вирішене і дорога переді мною стелилася рівна. Роки минулого не мали значення. Роки майбутнього були не більш ніж продовженням усього, що я знав, чим володів. Так і буде, на віки вічні, немов «амінь» у літанії. У майбутньому лише це — я та Рейчел. Чоловік та його дружина живуть своїм життям, у власному будинку, а світ за нашими дверима лине непоміченим. День за днем, ніч за ніччю, стільки, скільки нам обом відведено. Це єдине, що я пам’ятав із молитовника.

Я заплющив очі, і вона все ще була зі мною. А потім я, певно, заснув на якусь мить, тому що коли прокинувся, то сонце вже лилося у відчинене вікно, і я навіть не помітив, як Джон устиг розкласти на стільці мій одяг, принести гарячої води й піти. Я поголився й одягнувся, після чого вийшов до сніданку, який уже охолов та стояв на буфеті — Сікомб вирішив, що я спустився давно: там лежали варені яйця й шинка — легка їжа. Більше того дня я їсти не міг. Потім я свистом покликав собак та пішов у сад, де, не переймаючись Темліном та дорогими його серцю клумбами, зірвав усі розквітлі камелії, які тільки бачив, і поклав у кошик, у той самий, в якому ще вчора лежали коштовності, після чого повернувся до будинку, піднявся сходами, пройшов коридором і зайшов до її кімнати.

Вона сиділа в ліжку, їла свій сніданок, і, перш ніж встигла щось заперечити та запнути балдахін, я розсипав усі камелії з кошика на постіль і на неї саму.

— Ще раз доброго ранку, — сказав я, — і хочу нагадати вам, що сьогодні все ще мій день народження.

— День народження чи ні, — відказала вона, — та заведено стукати в двері, перш ніж заходити. Йдіть геть.

Важко зберігати гідність із камеліями у волоссі, на плечах, в чашці чаю і на бутерброді з маслом, та я зробив серйозний вигляд і відійшов в інший кінець кімнати.

— Перепрошую, — сказав я. — Почавши входити крізь вікно, я забув, що слід церемонитися з дверима. Ви маєте рацію, де ж мої манери.

— Краще вам піти, — сказала вона, — доки Сікомб не прийшов по мою тацю. Упевнена, він буде шокований, побачивши вас тут, незважаючи на ваш день народження.

Її холодний голос спантеличив мене, та все ж я відчував, що в чомусь вона таки має рацію. З мого боку було зухвало вриватися до жінки за сніданком, хай навіть вона й стане моєю дружиною — чого Сікомб поки що не знав.

— Я піду, — сказав я. — Вибачте мені. Хочу сказати вам лиш одне. Я кохаю вас.

Я повернувся до дверей і вийшов, та встиг помітити, що на ній уже не було перлового намиста. Вона, певно, зняла його, коли я пішов, рано-вранці. На підлозі також уже не було коштовностей, усе було прибрано.

Але на таці зі сніданком лежав документ, який я вчора підписав.

Унизу на мене чекав Сікомб, тримаючи в руці пакунок, загорнутий у папір.

— Містере Філіпе, сер, — сказав він, — це такий визначний день. Дозвольте привітати вас та висловити щирі побажання святкувати цей щасливий день ще багато, багато, багато років.

— Звісно ж, Сікомбе, — відповів я, — і дякую тобі.

— Це лише дрібничка, сер, — сказав він. — Маленький сувенір на пам’ять про довгі роки вірної служби вашій сім’ї. Сподіваюся, ви не образитесь і я не взяв на себе надто багато, допустивши, що вам буде приємно отримати його як подарунок.

Я розірвав папір і переді мною з’явився образ Сікомба в профіль — у чомусь навіть надто правдивий, зате точний.

— Він, — сказав я дуже серйозно, — безумовно, просто чудовий. Узагалі-то, настільки чудовий, що висітиме на почесному місці на сходах. Принесіть мені молоток та цвях.

Він дзеленькнув дзвоником, з урочистим виразом обличчя, і передав Джонові доручення.

Ми повісили портрет разом, на панелі біля їдальні.

— Як ви вважаєте, сер, — запитав Сікомб, — схожість є? Чи художник надто різко зобразив риси обличчя, особливо ніс? Я не зовсім задоволений.

— Досконалість у портреті неможлива, Сікомбе, — відповів я. — Та ваш — максимально близький до ідеалу. Особисто я дуже задоволений.

— Що ж, усе інше не має значення, — відповів він.

Мені не терпілося розповісти йому, що ми з Рейчел одружимося, я був на сьомому небі від щастя, й дещо все ж стримувало мене: справа була надто серйозна та надто делікатна, щоб отак зненацька звалювати її на нього, та й, певно, краще повідомити про це разом.

Я пішов до контори, повдавати, ніби працюю, та насправді, діставшись туди, я просто сидів за столом і дивився перед собою. Я все ще бачив її у спогадах — підпершись подушками, їсть свій сніданок, а на підносі розкидані камелії. Спокій, яким я насолоджувався рано-вранці, вже минув, натомість на мене знову в повній мірі нахлинуло хвилювання вчорашньої ночі. Коли ми одружимося, роздумував я, відкинувшись у кріслі й покусуючи кінчик пера, вона не виганятиме мене ось так зі своєї кімнати. Я снідатиму з нею. Ніхто більше не спускатиметься до їдальні на самоті. У нас буде новий розпорядок.

Годинник пробив десяту, і я почув, як робітники заметушилися у дворі та біля вікна контори, потім поглянув на стос рахунків, відклав їх назад, почав писати листа знайомому магістрату, але знову розірвав його. Я не міг підібрати слів, і все, що я писав, утрачало будь-який сенс, а до полудня було все ще дві години, і лише тоді Рейчел спуститься. Нет Брей, фермер з Пенгейла, прийшов зустрітися зі мною і розповів довгу історію

1 ... 75 76 77 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя кузина Рейчел», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моя кузина Рейчел"