Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тавтоекономіка MaxU
О, щастя! Ти наш кінець і наша ціль!
Александер Поуп[788]
Один із основоположних стовпів економічної віри — це принцип MaxU, тобто віра в те, що кожен індивід, хай що і як він робить, максимізує свою корисність (економісти часто і в чеській) мові використовують англійський термін utility). Наприклад, Джері Бекер демонстративно стверджує, що «цей економічний підхід настільки універсальний, що його можна застосовувати щодо будь-яких дій людини, незалежно від того, передбачають ці дії чи ні встановлену ціну в грошах чи приписувану тіньову ціну, повторювані чи не надто часті рішення, рішення важливі чи другорядні, емоційні чи механічно зроблені висновки, бідні чи багаті люди, чоловіки чи жінки, дорослі чи діти, геніальні люди чи дурні, пацієнти чи лікарі, бізнесмени чи політики, вчителі чи студенти»[789].
Проте що ж означає слово корисність, утіліті, для максимізації якої в нас є багато різних формул, і ми роками просиджуємо за оптимізаційними підрахунками? Посеред завалів всіх математичних визначень та теорем наші «академічні» підручники забули уточнити, що ж мається на увазі під терміном «корисність». І нічого дивного, автори цих книг добре знають, що роблять: прочитавши чітке визначення, студенти б дуже швидко втратили будьякий інтерес до підручника. Тому краще його замовчати й перевести увагу на визначення математичного апарату. При цьому все ж таки йдеться про надважливий термін, а точні науки все ж таки б мали старанно добирати визначення до своїх термінів. Корисність, утіліті — це наче якась туманно окреслена мета всіх людських зусиль, а оскільки вона настільки визначальна для економістів, зупинімося все ж трохи довше на визначенні цього слова, щоб ми змогли перевірити глибину й сенс економічної мантри, яка постулює: кожна людина максимізує корисність для себе. Урешті-решт «якщо ми хочемо приголомшити якоюсь гіпотезою, достатньо просто поставитися до неї серйозно й спробувати, як далеко вона нас заведе»[790]. У словнику Collins Dictionary of Economics знаходимо визначення для утіліті[791]: Utility: satisfaction or pleasure that an individual derives from the consumption of good or service[792].
Зрештою, utility, satisfaction чи pleasure — це синоніми, у чому можна переконатися також по тому, що у наведеній вище цитаті їх можна вільно переставити місцями. Ідеться про визначення типу A = A, коли корисність — це або задоволення, або щастя, або радість. Тобто коли ми це речення перепишемо чи перекладемо, то дістанемо:
Корисність — це корисність, яку людина отримує, споживши певний товар чи послугу[793].
Тоді виходить, неправда, що людина постійно максимізує свою корисність через товари чи послуги. Адже інколи вона може й полінуватися, наприклад, спить довше, ніж потрібно, розмовляє з дітьми чи друзями — жодну з цих діяльностей розумна людина не назве споживанням товарів чи послуг. І в цій точці, зазвичай, стається одна показова річ: дефініція корисності поширюється також і на сон, розмови з дітьми тощо. Якщо ж ми хочемо залишатися послідовними щодо того, що людина постійно, хай чим вона займається, максимізує свою корисність, тоді нам необхідно відмовитися від однозначної «вузької» дефініції. Ми отримаємо:
Корисність — це корисність (satisfaction or pleasure), яку людина отримує від споживання товарів чи послуг, відпочинку, роботи тощо (читай — будь-чого, що їй об’єктивно приносить радість чи підвищує вигоду).
Інший варіант рішення — розширити поняття споживання і на всі інші типи діяльності, які підвищують споживацьку корисність. Проте результат — один і той самий:
Корисність людина отримує від споживання (чи робіння) того, що підвищує їй корисність.
Не потрібно продовжувати управлятися ще далі — очевидно, що будь-яке речення про максимізацію такої корисності буде правдивим. Тож отримуємо тавтологію:
Людина отримує корисність від діяльності, яка підвищує її корисність.
А оскільки всі ми отримуємо корисність від чогось іншого, тоді отримаємо:
Людина робить те, що хоче робити.
Як бачимо, це речення — беззмістовне, а тому його можна «застосовувати» постійно, тому що воно стверджує, що А = А. У такий спосіб можна спробувати економічно пояснити, наприклад, любов матері до дитини й сказати, що мати отримує корисність з любові до дитини. І чим би вона не пожертвувала заради дитини, вона так робить лише тому, що цим самим максимізує корисність для себе — тому, наприклад, вона годує дитину грудьми, бо отримує корисність. Однак це майже те саме, що сказати, що мати годує дитину, тому що хоче її годувати. Тож економіст ходить по замкненому колу, не кажучи нічого нового. А якби мати не годувала дитину, економіст так само просто міг би пояснити, що мати не годує дитину, бо вона отримує корисність від негодування[794].
Або ж ми дамо дуже вузьке визначення корисності, як то, наприклад, корисність, яку ми отримаємо від товарооборотного майна, — тоді вже дійдемо висновку, що моделлю homo oeconomicus не можна пояснити всю поведінку людини[795]. Проте економісти не заспокоїлися на цьому (тестовому) висновку й перевизначили термін корисність так, щоб він охоплював все — включно з (надуманою, вигаданою) корисністю від посмертного життя. Коли ми об’єднуємо все можливе під шапкою терміна «корисність», то і з мучеників чи святого Франциска робимо егоїстичних максимізаторів власної (хай і посмертної) корисності.
Так економіка потрапила в марксистські тенета попперівського фальсифікаціонізму[796] та неможливості перевірити модель, яка де-факто стверджує, що людина робить саме те, що вона робити хоче. Якщо людина максимізує корисність, яку кожен для себе визначає сам, тоді сер Поппер відразу ж запитав би: Як повинна діяти людина, щоб не максимізувати корисність? Іншими словами: чи можна йти проти течії власних оптимізаційних графіків? Якщо не вдається навести жодного прикладу, отже, теорія не спростовувана й де-факто беззмістовна.
Однак повернімося до основної лінії аргументації. Як зазначає Колдвел, посилаючись на Гатчесона: «Економіка оперує двома типами суджень, перший з них можна мисленнєво спростувати емпіричними спостереженнями, а другий — ні. Судження, які не можна спростувати, — це тавтології, позбавлені будь-якої емпіричної цінності. З цього випливає, що суто теоретичні судження позбавлені будь-якої емпіричної цінності...»
Колдвел продовжує: «Модель переслідування власного зиску не вдасться застосовувати, якщо ми надамо йому надто вузького визначення ... він лишиться порожнім, якщо ми дамо йому надто широке визначення,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи», після закриття браузера.
