Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

багаж. Пані поволі влаштувалася на переднє сидіння «Шевроле», акуратно поставивши ногу біля ноги у лакових пантофлях на невеликих широких обцасах.

– До готелю, пані Ірено? – поцікавилася про всяк випадок Зося.

– Найперше на Личаків, прошу.

– Але, може, ми би поселилися в готелі? Розставили валізи. Вам потрібно перепочити, поснідати. Врешті-решт спожити ліків. Адже цвинтар нікуди не подінеться, – переконливо доводила молода жінка.

– Ну, добре. Маєте рацію, Зосю, – всміхнулася пані.

Авто плавно рушило з місця, а гостя зачудовано розглядала крізь його вікно старе-нове місто Львів. У її очах, сповнених туги і жалю, читалося здивування і втіха… Місто було знайомим і незнайомим водночас. Двірцева площа, вся порізана парковками для машин та численних автобусів, трохи гнітила кількістю транспорту. Який усюди їхав, тикався, нервово сигналив… Колись мало який автомобіль під’їжджав до вокзалу, переважно фіри та електричний трамвай із причіпним кінним вагоном. Людей теж було значно менше. І простішим був їхній одяг. А ще мова! Зараз звідусіль чулася та, якою тато говорили вдома, якою вчилася бути собою, мелодійно звучала українська.

– Прошу пана, опустіть мені вікно трохи, – із задоволенням попросила мовою свого дитинства. – Дякую! Водій одразу ж виконав її бажання, і вона знову почула гомін вулиці та її квапну розмову. Люди все так само вдягнені здебільшого у сіро-чорного кольору одяг, однак значно добротніший та помітно дорожчий. І це ще тільки вокзал!

Львів дихає фатиновою мрякою і цілує мжичкою. Це її місто! Вона досі любить його вогке дихання з ароматом прілого листя. Світло сучасних ліхтарів, огорнене вельоном із густого туману, злегка нагадує гасові лямпи. Вигадливо скручене жовто-багряне листя витанцьовує фокстрот у парі з вітром «бабиного літа»:

Як почуєш серця зов,

Як заграє скорше кров,

Не турбуйся, не лякайся,

Бо це любов…

Це її місто! Вона його відчуває досі, хоч почуття ті дивні, наче уві сні. Ось тут, уздовж Алеї Фоха,[95] колись росли листяні дерева, а за кованою огорожею справа стояли невисокі будиночки, а зараз якісь маленькі склепи, кнайпи та тротуари, на яких знову ж повно людей… Усе було те ж саме, на своїх місцях, але геть по-іншому. Авжеж, чому тут дивуватися, адже минуло замалим півстоліття, відколи вона ходила цими вулицями востаннє. Тут вона прожила всю свою юність, у Львові залишилася її найрайдужніша частина життя.

Крізь прочинене вікно холодні краплинки легонько поколюють обличчя, збираючись у більші крапельки, скочуються вилицями й запалими щоками, солонішають і затримуються на підборідді схиленого на бік обличчя. Вона промокує їх носовичком і всміхається місту своєї любови й молодості. Більше вона сюди ніколи не повернеться. Нині було перегорнуто назавше ту сторінку її життя…

Повз проїжджають новочесні трамваї, їхнього руху майже не чути. Не лякають вони своїм скрипом та дзеленчанням, як німецький електротранспорт на початку сторіччя у Лемберзі. Львів уже зовсім не той. Здавалося, наче вона заснула і прокинулася в іншій реальності. Та зрештою і не сподівалася незмінним побачити свій Lwо`w.

Готель було заброньовано заздалегідь у самому серці міста. Неподалік, на пляцу Шашкевича, колись розташовувався її рідний навчальний заклад – Вищий музичний інститут ім. Лисенка, що нині переїхав на вулицю імені її дядька Остапа Нижанківського. Багато ж води утекло з тих пір… У партері того ж готелю дотепер ресторація з невеличким новітнім додатком – кав’ярня, у якій вона часто тоді виступала з бендом. Розташувавшись у номері, спустилися туди до сніданку.

У закладі було затишно і нелюдно. Кава до сніданку несамовито ароматизувала приміщення. М’які оксамитові диванчики та крісла, демонстративно великі лямпи при столиках – усе це створювало сучасний комфорт. У серці трохи защеміло… Пам’ятала її як значно вишуканішу ресторацію при готелі, де часом підробляла і вона, і її однокурсники. Тут теж тоді грав джаз-бенд. Проводили різні вечірки, карнавали в самому центрі Львова. Тоді то був найвідоміший і найліпший готель міста. У його партері розміщувалася також і перукарня з її улюбленою фризієркою Ганусею. Було вельми зручно одразу після занять у Нижанківського, який мав за правило призначати їх пізно по обіді, прибігати до Гандзі на укладку фризури на вечірній концерт. Такі теплі й лагідні спогади розливалися уявою, наче та кава у роті.

Пані обережно відпила ковточок, прицмокнувши. У її віці такий напій – то є розкіш. Але бути тут і не відчути цієї хвилі Львова не могла. Тому розсмакувала з глибоким задоволенням ту густу коричневу рідину, притискаючи її до піднебіння й розтягуючи краплини гірко-солодкої смакоти у роті.

– Гарно, що ти обрала номер з виглядом на Маріїнський пляц,[96] моя дорога.

– То площа Міцкевича, моя пані.

– О так, певно, – погодилася жінка, чудово розуміючи, що за 50 років багато чого змінилося. – Зосю, я хочу піти на цвинтар одна. Не треба мене супроводжувати, добре?!

– Пані Ірено, я не розумію…

– Нічого не трапиться, не хвилюйся. То дуже особистий момент, – пояснила.

Пройшлася з Зосею ще вздовж Академічної, хотіла зазирнути до найбільшої і найвідомішої цукерні тодішнього Львова – цукерні Залєвського, смаколики з якого доставляли по цілому місту і за його межі. Усе свіженьке, щойно виготовлене чи спечене. Тістечка по-королівськи відтам Бонді часто купував їй після концертів. Знав, що вона їх обожнює, але не надто зловживає. Не могла дозволити собі погладшати. Тож траплялося так, що мусив сам їх і з’їсти. Був солодкоїжкою, ласуном – не дуже страждав через те. Це місто в її уяві повністю асоціювалося з ним і танго протягом довгих літ її життя, а зараз Львів цю ілюзію поволі розвіював. І її це бентежило, злегка пригнічуючи.

Враз у пам’яті виринула одна подія.

Скоро мав бути концерт. Готувалися посилено усім бендом. Ірина репетирувала з ранку до вечора, і Бонді в усьому її підтримував. Відчувала, що не мислив себе без неї. Вона стала його музою, його талісманом. Усі пісні писав для неї. Бачила це, усі бачили. Ще не встигла засвітитися на варшавських підмостках та інших міст Польщі, а вже була такою відомою солісткою «Ябця». Він став її променем у музичному житті. Він, такий чуйний і романтичний, більш тонко і глибоко відчував музику і життя. Усе наче крутилося довкола нього, умів притягувати людей і події. А Львів постійно перебував у вирі подій: насамперед музичних і політичних. А Богдан був великим патріотом, щиро любив свою Стрийщину, де народився, свій Львів, де творив. Жваве життя міста, його багатонаціональний