Читати книгу - "Мовчання ягнят"

перед нашим корпусом і штовхнув на землю доктора Пурвіса, просто на зло.

– Як його звати, докторе Деніелсон?

– Краще я продиктую вам по літерах: Д-Ж-Е-Й-М Ґ-А-М-Б.

Розділ 52

Похмурий триповерховий будинок Фредріки Біммел був укритий бітумною черепицею з плямами іржі там, де переливалася вода з ринв. Клени-сіянці, що повиростали в ринвах, перезимували досить непогано. Вікна з північного боку були затулені листами пластику.

У маленькій вітальні, дуже теплій від електричного обігрівача, жінка середнього віку сиділа на килимі та гралася з немовлям.

– Моя дружина, – пояснив Біммел, перетинаючи кімнату. – Ми тільки цього Різдва побралися.

– Вітаю, – сказала Старлінг.

Жінка мляво всміхнулася в її бік.

У коридорі – знову холодно, кімнати заставлені коробками, що височать по пояс, між ними – вузькі проходи. Картонні коробки, повні абажурів і кришок для консервації, кошиків для пікніка, старих номерів «Reader’s Digest» і «National Geographic», товстих старомодних тенісних ракеток, постільної білизни, наборів для дартсу, пластикових чохлів для автомобільних сидінь у шотландську клітинку, що була популярна в п’ятдесятих, та стійкий запах мишачої сечі.

– Ми скоро переїжджаємо, – сказав містер Біммел.

Речі попід вікнами вицвіли на сонці, коробки стояли тут роками, стінки з часом понапиналися, безладні килими полисіли в тих місцях, де пролягали стежки від кімнати до кімнати.

Сонячні промені плямували бильця, поки Старлінг піднімалася сходами за батьком Фредріки. У холодному повітрі його одяг відгонив притхлістю. Вона бачила, як проміння пробивається крізь провислу стелю біля верху сходів. Картонні коробки, складені на майданчику, були накриті пластиком.

Маленька кімната Фредріки розташовувалася просто під похилим дахом на третьому поверсі.

– Я вам ше потрібен?

– Пізніше я б залюбки поговорила з вами, містере Біммел. А мати Фредріки?

У справі було вказано «померла», та не було зазначено коли.

– Шо ви маєте на увазі – а мати? Вона вмерла, коли Фредріці було дванадцять.

– Зрозуміло.

– Ви шо, рішили, шо то внизу була Фредрікіна мама? Після того як я вам сказав, шо ми побралися лише цього Різдва? Невже ви так і подумали? Певно, законники звикли мати справу з людьми іншого типу, да, паняночко? Та вона взагалі не знала Фредріку.

– Містере Біммел, кімната має той самий вигляд, у якому її залишила Фредріка?

Його злість кудись поділася.

– Ага, – м’яко мовив він. – Ми не стали її чіпати. Її одяг мало кому підійшов би. Вмикайте обігрівач, якщо схочете. Та не забудьте його вимкнути перед тим, як спускатися.

Він не хотів дивитись на її кімнату. Він залишив Старлінг на сходовому майданчику.

Старлінг на мить спинилася, поклавши руку на холодну порцелянову дверну ручку. Їй треба було привести думки до ладу, перш ніж наповнювати голову речами Фредріки.

Отже, йдемо від того, що Баффало Білл убив Фредріку першою, прив’язав до неї тягар і гарненько сховав у річці далеко від дому. Він сховав її краще за інших – вона була єдина з тягарем, бо хотів, щоб спочатку знайшли пізніших жертв. Він хотів створити видимість довільного відбору дівчат у містах, розкиданих по всій країні, – до того як знайдуть Фредріку з Бельведера. Йому було важливо відвернути увагу від Бельведера. Бо він живе тут або в Коламбусі.

Він почав із Фредріки, бо жадав її шкіру. Жадоба не бере початок із вигаданих речей. Жадоба – досить буквальний гріх, ми починаємо жадати відчувані речі, починаємо з того, що бачимо щодня. Він бачив Фредріку в повсякденному житті. Бачив у її повсякденному житті.

Яким було повсякденне життя Фредріки? Гаразд…

Старлінг штовхнула двері. Ось вона, ця мовчазна холодна кімната, де пахне пліснявою. На стіні висів торішній календар, навічно перекинутий на квітень. Відтоді як померла Фредріка, минуло десять місяців.

Котяча їжа, висохла й почорніла, лежала в блюдечку в кутку.

Старлінг, яка собаку з’їла на прикрасах із дворових розпродажів, стала по центру кімнати й почала повільно обертатися. Фредріка дуже непогано давала раду з тим, що мала. Ось штори з квітчастого ситцю. Судячи з облямованих країв, вона перешила кілька наволочок, щоб зробити ті штори.

Ось дошка для оголошень, до неї на кнопку почеплено стрічку, яку носять через плече. «ОРКЕСТР СТАРШИХ КЛАСІВ БЕЛЬВЕДЕРА» – надруковано на стрічці фарбою з блискітками. На стіні висить плакат зі співачкою Мадонною та ще один, із Деборою Гаррі та «Блонді»[196]. На поличці над столом Старлінг помітила рулон яскравих клейких шпалер, якими Фредріка оздобила стіни своєї кімнати. Шпалери поклеєні так собі, але не краще, ніж за її власної першої спроби, вирішила Старлінг.

У будь-якій іншій оселі кімната Фредріки мала б життєрадісний вигляд. У цьому похмурому будинку дизайн здавався кричущим, у ньому чулося відлуння відчаю.

Фредріка не виставляла в кімнаті своїх світлин.

Старлінг знайшла одну в шкільному альбомі, що лежав у невеликій книжковій шафі. Клуб ґлі[197], гурток хатнього господарювання, «Шиймо-пошиваймо», оркестр, клуб «4-Н»[198]… може, для свого проекту «4-Н» Фредріка обрала голубів?

У випускному альбомі Фредріки стояло кілька підписів: «Чудовій подружці», «Чудовому дівчиську», «Моїй товаришці по хімії» та «Пам’ятаєш розпродаж домашнього печива?!!»

Чи водила сюди Фредріка своїх друзів? Чи був у неї хоч один справжній друг, якого вона могла провести цими сходами під дірявим дахом? Біля дверей стояла парасоля.

Поглянь на цю світлину Фредріки, ось вона, у першому ряді оркестру. Фредріка була широкою й товстою, але форма сиділа на ній краще, ніж на інших. Вона велика, з гарною шкірою. Неправильні риси складались у приємне обличчя, але її не можна було назвати миловидною за загальноприйнятими стандартами.

Кімберлі Емберґ також не була, як-то кажуть, кралею – принаймні на смак бездумної публіки старших класів, – та й пара інших дівчат також.

Проте Кетрін Мартін була привабливою для всіх – велика, гарна молода жінка, яка почне боротися з ожирінням тільки після тридцяти.

Не забувай, що він не дивиться на жінок із точки зору чоловіка. Загальноприйняті стандарти не враховуються. Вони просто мають бути гладенькими й місткими.

Старлінг загадалася, чи він мислить про жінок як про «шкіри», так само як деякі кретини, не розбираючи, кличуть їх пиздою.

Вона усвідомила свою руку, що водить пальцями по написах