Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

що оце обіцяєш, я буду справді дуже щаслива.

– Щасливі! О, які ви добрі, панночко, що говорите це! – скрикнув Олівер.

– Щасливішою, аніж ти гадаєш, дитино, – відповіла дівчина, – сама думка про те, що моя люба, добра тітуся врятували живе створіння від такої напасті, як ти нам оповідав, тішить мене безмірно, але коли я знатиму, що це створіння щиро вдячне їй за її ласку й співчуття, – я буду така щаслива, що ти собі й уявити не можеш. Розумієш мене? – спитала вона, пильно дивлячись в Оліверове замислене обличчя.

– Звичайно, панночко, – жваво мовив Олівер. – Але я оце допіру думав, що я все невдячний.

– До кого? – здивувалася дівчина.

– До того старого пана й любої старенької бабусі, що пригріли мене тоді, – відповів він, – якби вони знали, який я щасливий тепер, вони дуже втішилися б, я цього певен.

– І я цього певна, – відповіла Роза, – наш добрий містер Лосберн обіцяв тебе відвезти до них, скоро ти почуєшся на силі.

– Невже? Невже? – скрикнув Олівер і засяяв з радощів. – Я просто не знаю, що зі мною станеться, коли я побачу їхні любі, любі обличчя!

Незабаром хлопчик одужав настільки, що міг уже без жодної небезпеки для здоров’я витримати подорож до Лондона. Одного погожого ранку до ґанку під’їхала невеличка карета місіс Мейлі, й Олівер з містером Лосберном вирушили в дорогу. Коли вони проїздили повз Чертсейський міст, Олівер страшенно зблід і голосно скрикнув.

– Що сталося, хлопче? – скрикнув і собі експансивний лікар. – Що ти побачив, почув чи відчув, га?

– Он, он, сер! – кричав Олівер, показуючи пальцем на вікно карети. – Будинок!

– Так, будинок, то що ж? Гей, зупиніть там коні, під’їдьте до цієї халупи, – гукнув лікар кучерові, – ну ось і будинок – що далі, хлопче?

– Злодії… з цього будинку вони мене забрали тоді вночі, – прошепотів Олівер.

– Сто чортів! – гаркнув лікар. – Гей, хто там, відчиніть мені двері карети!

Але не встиг кучер злізти на землю, як лікар вже якось потрапив вискочити з карети й, добігши до зруйнованого будинку, почав грюкати з усієї сили в двері.

Двері нараз різко відчинилися, і на порозі з’явився малесенький бридкий горбань, а лікар, що в нестямі був заніс кулак для нового удару, мало не зарив носом у землю.

– Гей, хто там, що сталося? – мовила потвора.

– Що сталося! – скрикнув лікар і, хвилину поміркувавши, схопив горбаня за комір. – Сталося дуже багато, стався грабунок, ось що!

– Мабуть, ще й вбивство станеться, якщо ви не заберете геть своїх рук, – спокійно відповів горбань. – Чуєте?

– Чую, – відповів лікар, зо всіх сил струснувши свого бранця. – Де той клятий… як його в біса звати… Сайкс, кажи, злодюго, де Сайкс?!

Горбань витріщив свої вузенькі очиці, немов у німому подиві й обуренні, потім, виприснувши, як в’юн, з-під лікаревої руки, з жахливою лайкою зник у глибині сіней. Але дверей за собою він не встиг замкнути, і містер Лосберн вскочив за ним до хати, а звідтіля до вітальні. Тут він схвильовано озирнувся навколо, але ніщо, ні одна річ, навіть опорядження кімнати не відповідало Оліверовому описові.

– Ну, що це значить? Чи скажете ви мені нарешті, на якій підставі ви так ґвалтовно вдерлися до моєї оселі? – визвірився на нього горбань, не спускаючи з нього свого пильного, пронизливого погляду. – Пограбувати чи вбити ви мене хочете? Кажіть!

– А чи ви бачили коли, чортове помело, щоб люди їздили грабувати в каретах? – роздратовано скрикнув лікар.

– Ну, то чого ж вам тоді від мене треба? – провадив горбань. – Чи ви нарешті заберетеся звідси к бісу? Поки я вам потилиці не нам’яв?

– Заберусь, коли схочу, – відповів лікар, зазираючи до сусідньої кімнати, що, як і перша, не мала нічого спільного з тим, як її змальовував Олівер. – Ви ще мені колись попадетеся до рук, мій друже.

– Ще б пак! – засміявся бридкий каліка. – Ви мене тут завжди знайдете, коли вам тільки заманеться. Не на те я прожив у цій хаті двадцять п’ять літ, щоб тікати, як сполоханий горобець. Нема дурних, не залякаєте! Ви ще мені за це заплатите, заплатите! – З цими словами він злісно заверещав, затупотів ногами і почав крутитись на одному місці сам не свій.

– Ідіотське становище! – пробубонів собі під ніс лікар. – Хлопець, мабуть, помилився. Нате, заткніть це собі в кишеню й заваліться у своїй норі! – З цими словами містер Лосберн зневажливо кинув потворі монету й повернувся до карети.

Горбань кинувся за ним, посилаючи на його голову найстрашніші прокльони, але коли лікар відвернувся на хвилину до кучера, він зазирнув до карети й кинув на Олівера такий гострий звірячий погляд, що протягом багатьох наступних місяців він переслідував бідного хлопчика і вдень, і вночі.

Горбань ще довго лаявся і верещав; кучер стьобнув віжками, карета рушила, а він усе дивився їй вслід, тупотів ногами і рвав на собі волосся в пароксизмі правдивої чи удаваної люті.

– Я – осел! – мовив містер Лосберн по довгій глибокій мовчанці. – Чи ти помічав це й раніше, Олівере?

– Ні, сер.

– То не забудь цього іншим разом. Так, осел, – провадив лікар, знову помовчавши. – Навіть якби я натрапив на той самий будинок і на тих самих злодюг, то що ж би я утнув сам-один, як палець? А якби навіть мав помічників, то чого б я досяг? Тільки накликав би сам біду й власними руками збив би бучу, що її на силу Божу сяк-так погамував. Так і треба мені, старому дурневі, за те, що завжди слухаю свого першого пориву й тільки зопалу у вогонь вскакую. Це мені буде доброю наукою! Доброю!

Але треба зазначити, що добрий містер Лосберн ціле своє життя слухав лише першого пориву свого серця й робив усе зопалу; проте це рекомендувало не з поганої сторони його «пориви», бо особливого клопоту й біди вони на нього не накликали, а, навпаки, завойовували найглибшу й найтеплішу любов і пошану до нього всіх тих, хто його знав.

На правду казати, кілька хвилин лікар був трохи роздратований; йому було прикро, що перша нагода підтвердити фактами Оліверові слова не дала нічого. Проте він незабаром заспокоївся: Олівер не зніяковів, не зморгнув навіть і відповідав на всі його запити так просто, щиро й послідовно, що старенький вирішив ніколи більше не зневірятися в його правдивості й здаватися на кожне його слово.

Олівер пам’ятав назву вулиці, де жив містер Броунлоу, і тому вони поїхали безпосередньо туди. Коли карета завернула за ріг, серце Оліверові мало не вискочило з грудей.

– Ну, хлопче,