Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Але в його роті стало якось гірко.

— Дійдемо до рогу і назад, — тихо промовила Надін. — Зможеш це зробити?

— Та я краще в дім до неї піду. Збіса поганий ти час вибрала, щоб сюди прийти.

— Ну будь ласка. Тільки до рогу і назад. Якщо хочеш, я стану на коліна і благатиму. Якщо цього бажаєш. Бачиш?

І, на його жах, Надін справді стала на коліна, підібравши спідницю; ноги під нею були голі, і в Ларрі виникла дивна впевненість, що все інше там голе теж. Чому йому так подумалося? Він не знав. Її очі дивилися на нього, в голові від того паморочилось, і ставало недобре від відчуття, що тут діє якась сила, яка ставить її на коліна перед ним, а її рот опиняється на одному рівні з…

— Устань! — грубо сказав він. Він узяв її за руки й поставив на ноги, намагаючись не дивитись, як спідниця спадає на місце; її стегна були вершкового кольору — такого відтінку білого, який є не блідим, не мертвотним, а сповненим життя, здоров’я і спокуси.

— Нехай, — сказав він, уже майже повністю здавшись.

Вони пішли на захід, у бік гір, які вдалині стояли трикутними фігурами, вирізаними з темряви, й затуляли зірки, які вийшли на небо після дощу. Іти до тих гір у темряві для Ларрі було завжди якось на дивно моторошнувато, але було в тому й відчуття якоїсь пригоди, і тепер з Надін, яка злегка взяла його під руку, ці відчуття немовби посилились. У Ларрі завжди були яскраві сни, і три чи чотири ночі тому йому снились оці гори; там ніби водилися тролі: жахливі істоти з яскраво-зеленими очима, величезними головами гідроцефалів і короткопалими сильними руками. Руками душителя. Тролі-ідіоти стерегли гірські стежки. Чекали, доки настане його час — час темного чоловіка.

Легкий вітерець гуляв вулицею, женучи перед собою папірці. Вони пройшли повз супермаркет «Кінг Суперз», перед яким мертвими вартовими стояло кілька візків для покупок. Ларрі згадався тунель Лінкольна. Вони були мертві, але то не означало загибелі всіх тролів на землі.

— Це важко, — сказала Надін, теж тихим голосом. — Вона сердиться, бо має рацію: я тебе хочу зараз. І, боюся, я спізнилася. Я хочу лишитися тут.

— Надін…

— Ні! — різко перебила його вона. — Дай я договорю. Я хочу лишитися тут, ти хіба не розумієш? І якби ми не судились одне одному, я б могла. Ти — мій останній шанс! — її голос зривався. — Джо зараз нема.

— Ні, він удома, — відказав Ларрі, вражений; він почувався дурнем і нічого не розумів. — Ми дорогою додому провели його до тебе. Хіба він не там?

— Ні. Там — хлопчик на ім’я Лео Роквей, спить у своєму ліжку.

— Що ти…

— Послухай, — сказала вона. — Послухай, ти що, не можеш? Поки в мене був Джо, все було гаразд. Я могла… бути настільки сильною, наскільки треба. Але я йому більше не потрібна. А мені треба бути потрібною.

— Ні, ти йому потрібна!

— Звичайно, — сказала Надін, і Ларрі знову злякався. Вона вже вела мову не про Лео; а про кого — він не знав. — Я потрібна йому. От цього я і боюся. Тому я до тебе прийшла.

Надін зробила крок до Ларрі, і подивилася на нього, піднявши голову. Він чув чистий запах її потаємного соку і хотів її. Але інша частина його «я» була обернена до Люсі. Ця частина була йому вкрай потрібна, щоб нормально жити в Боулдері. Якщо він її облишить і піде до Надін — то з таким самим успіхом може взагалі йти геть із Боулдера просто зараз. Із ним усе буде скінчено. Старий Ларрі переможе.

— Я маю йти додому, — сказав він. — Вибач. Ти вже щось сама придумай, Надін.

«Щось сама придумай», «щось сам придумай» — чи не з такими словами він звертався до людей так чи інакше все життя? Ну чого вони щоразу поставали перед ним отак, коли він розумів, що має рацію, і все одно ловили його, звивалися в його голові і змушували сумніватися в собі?

— Покохайся зі мною, — попросила вона, обійнявши його за шию. Вона міцно пригорнулася до нього, і за м’якістю, теплом, пружністю вільного тіла Ларрі зрозумів: справді, вона вдягнена тільки в сукню, більше на Надін нічого немає. Зовсім гола під сукнею, подумав він, і від цієї думки його охопило темне збудження.

— О, так добре. Я тебе відчуваю, — сказала вона і, звиваючись, почала солодко тертись об його тіло: вбік, угору, вниз… — Покохайся зі мною, і все буде скінчено. Я буду в безпеці. У безпеці.

Він зробив рух у її бік — і пізніше так і не зміг зрозуміти, як це все вийшло; він опинився в її теплі лише трьома швидкими рухами й одним ривком — саме так, як вона хотіла, але якимсь чином він розчепив її руки і відштовхнув її з такою силою, що вона заточилася і ледь не впала. Надін тихо застогнала.

— Ларрі, коли б ти тільки знав…

— Ну, не знаю. А чому ти не спробувала мені пояснити замість того щоб… ґвалтувати мене?

— Ґвалтувати! — повторила вона, страшно засміявшись. — О, та це смішно! Оце ти сказав! Я! Тебе! Ох, Ларрі!..

— Чого ти від мене хотіла, ти ж могла мати. І минулого тижня, і позаминулого. За тиждень до того, я тебе просив. Я хотів тобі це дати.

— То було зарано, — прошепотіла вона.

— А тепер запізно! — сказав Ларрі; йому дуже не сподобалося, як це грубо прозвучало, але він не володів собою. Його й далі трусило від того бажання, то який же ще в нього міг бути голос? — І що ж ти зробиш?

— Усе гаразд. До побачення, Ларрі.

Вона відвернулася. На мить вона була більше, ніж просто Надін, яка назавжди відвернулася від нього. Вона була спеціалістом з оральної гігієни. Вона була Івонн, з якою вони мешкали в одній квартирі в Лос-Анджелесі — та його так дістала, що він просто зробив ноги, залишивши її платити за квартиру. Вона була Ритою Блейкмур.

І, що найгірше, вона була його матір’ю.

— Надін!

Вона не озирнулася. Вона була темним силуетом, який можна було вирізнити з-поміж інших темних обрисів тільки тоді, коли вона переходила вулицю. І тоді вона зникла на чорному тлі гір. Він знову її покликав, і вона не відповіла. Щось було моторошне в тому, як вона від нього пішла, просто розчинившись у чорному краєвиді.

Ларрі стояв перед «Кінг Суперз», стиснувши кулаки; на лобі