Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

в нього, попри вечірню прохолоду, виступили краплі поту. Його привиди знову були з ним, і нарешті він зрозумів, якою є плата за те, що ти нехороший: ти ніколи не розумієш власних мотивів, ніколи не можеш оцінити співвідношення користі і шкоди, хіба що методом тику, ніколи не можеш звільнитися від кислого смаку сумніву в роті і…

Голова його сама смикнулася вгору. Очі розширилися так, що готові були випасти з орбіт.

Вітер налетів знову, дивно завив у якихось порожніх дверях, а вдалині він почув стукіт підборів чобіт десь у передгір’ї: звук наближався з холодним подихом передранкового вітру.

Брудні підбори, клацаючи, йдуть у могилу на Захід.

——

Люсі почула, як він зайшов — і її серце шалено закалатало. Вона сказала серцю зупинитися: може, це він прийшов забрати свої речі, — але воно не зупинялося. «Він обрав мене, — з биттям серця калатало в її голові. — Він обрав мене…»

Попри надію та хвилювання, які вона не могла стримати, Люсі непорушно лежала на спині в ліжку, чекаючи й дивлячись просто в стелю. Сказавши те, вона сказала всього-на-всього правду, бо єдиною виною і її, і таких дівчат, як її подруга Джолін, є те, що вони просто дуже сильно хочуть любити. Але вона завжди була вірною. Ніколи не зраджувала. Вона не зраджувала ні своєму чоловікові, ні Ларрі, і якщо до зустрічі з ним вела не зовсім чернечий спосіб життя, то… що було, те минуло. Просто людина не може знову повернутися до того, що зробила колись, і переробити все заново, краще, правильніше. Може, таку силу мають боги, але не смертні чоловіки й жінки, та й це, мабуть, на краще. Бо інакше ми б помирали від старості, усе ще намагаючись переписати начисто нашу юність.

Якщо розуміти, що минуле не можна змінити, то, певне, можна пробачати.

По щоках Люсі текли сльози.

Клацнула клямка, і вона побачила його — лише силует.

— Люсі, ти не спиш?

— Не сплю.

— Можна лампу засвітити?

— Якщо хочеш.

Люсі почула тихе шипіння газу, потім загорілася лампа, світло прикрутилося до тоненького струменя, і вона побачила Ларрі зблизька. Від був блідий і схвильований.

— Я маю тобі щось сказати.

— Нічого ти не маєш. Просто лягай.

— Я маю тобі це сказати. Я… — він поклав руку на лоб і провів по волоссю.

— Ларрі! — вона сіла. — З тобою все гаразд?

Він говорив, немовби не чуючи її, на дивлячи на неї.

— Я тебе кохаю. Якщо тобі потрібен я, то ось я тобі весь. Тільки не знаю, чи багато ти отримуєш. Мені ніколи не бути твоїм найкращим вибором, Люсі.

— А я спробую. Ходи в ліжко.

І він так і зробив. І вони так і зробили. І після любощів вона сказала йому, що кохає його, і то була істинна правда, і, здавалося, він і хотів, і потребував це почути, тільки їй здалося, що він спав мало. Якось серед ночі вона прокинулася (чи то їй наснилося, що прокинулася), і їй здалося, що Ларрі стоїть біля вікна, визирає на вулицю і прислухається, витягнувши шию, і нічні світлотіні робили його лице неприродно худим, перетворювали на якусь маску. Але у світлі дня Люсі вже була схильна думати, що то все був сон: у ранкових променях Ларрі, здається, знов став собою.

Тільки через три дні вони почули від Ральфа Брентнера, що Надін пішла жити до Гарольда Лодера. Почувши таку новину, Ларрі неначе напружився, але тільки на мить. А Люсі, хоч як їй за це було соромно, дізнавшись про це, зітхнула з полегшенням. Здається, все скінчилося.

——

Вона пішла додому майже одразу після зустрічі з Ларрі. Зайшла в дім, засвітила лампу у вітальні. Піднявши лампу, пішла вглиб будинку, на мить зупинившись біля кімнати хлопчика. Хотіла перевірити, чи правду сказала Ларрі. Так, це була правда.

Лео в химерній позі лежав у кублі з постелі в самих трусах… тільки порізи й садна вже всі зажили, здебільшого зовсім зникли, і суцільна засмага від ходіння практично голим теж зійшла. Але річ не лише в тому, подумала Надін. Щось змінилося в його обличчі — це навіть можна було помітити, коли він спав. Зник вираз німої, безпритульної дикості. Тепер це був не Джо. Просто хлопчик, який спав, стомившись за день.

Надін подумала про ту ніч, коли вона майже заснула і раптом відчула, що хлопчик кудись подівся. Сталося це в Норз-Бервіку, штат Мейн — уже практично на іншому боці країни. Вона пішла за ним до того будинку, де на веранді спав Ларрі. Спав Ларрі всередині, а Джо стояв надворі, мовчазно й дико занісши ніж, і розділяло їх лише тонке вікно, яке можна було пробити одним ударом. І вона відвела його звідти.

У серце Надін раптом вдарила гаряча ненависть, заіскрила, як кремінь від удару об сталь. Лампа затремтіла в її руці, і дикі тіні застрибали, затанцювали на стінах. Треба було не спиняти його! Вона сама мала відчинити двері перед Джо, і хай би він різав, рубав, колов, нищив, випускав нутрощі. Треба було…

А зараз хлопчик перевернувся, гортанно застогнав, немов прокидався. Підняв руки і замахав ними, немов відганяючи від себе якусь чорну тінь зі сну. І Надін відійшла, відчуваючи стукіт у скронях. Щось у хлопчику ще залишалося таке дивне, і Надін не сподобалося, як він зараз заворушився — неначе бачив її думки.

Але їй треба збиратися. І швидко.

Надін пішла у свою кімнату. На підлозі там лежав килимок. Стояло вузьке ліжко — ліжко старої діви. Більше нічого. Навіть картин на стінах. Кімната була повністю позбавлена особистих прикмет. Надін відчинила дверцята шафи й стала шукати щось серед розвішеного там одягу. Вона стояла на колінах, її кидало в піт. Витягла яскраву коробку, на якій зверху була фотографія дорослих, які, сміючись, грали в настільну гру. Настільній грі було щонайменше три тисячі років.

Вона знайшла планшет[92] у центрі, у крамниці з усілякими дрібничками, але не наважувалася вдаватися до нього вдома, при хлопчикові. Узагалі, вона ще не наважувалася його використовувати — до цього часу. Щось потягло Надін у ту крамничку, і коли вона побачила планшет у цій веселій коробочці, усередині неї щось почалося: таку боротьбу психологи називають нав’язливим станом. Тоді Надін так само кидало в піт і їй хотілось одночасно двох речей: вискочити з крамниці, не озираючись, — і схопити ту коробку, ту жахливо веселу коробку, й узяти собі. Друге лякало жінку дужче, бо здавалося