Читати книгу - "Нафта"

кохання. Навіть у ті пару хвилин, що потрібні, аби у полі, вкритому паперовим сміттям та гівном, навстоячки відпорати повію. Не кохання із роздумами та нестерпним хвилюванням утримувало Карло від дзвінка. Це був елементарний сексуальний сором, сильний страх визнати, що в низу живота все звело так, що аж подих перехоплює, що хочеться бігти, нехтуючи будь-якою небезпекою, навіть смертю, аби втішитися хоч на однісіньку мить; щоб стражденну порожнечу заповнив цілющий бальзам, манна, божественний дар; член Кармело, звісно, налитий мужністю, сліпоc[184] зорієнтований на запліднення (хоч і ігноруючи через юнацьку легковажність та егоїстичність таку функціюd[185]).

Неймовірно, що, відчуваючи таке жадання, настільки болісне, що змушує навіть прагнути смерті, може не втрачати своєї сили холодна розсудливість, та, яка стоїть на сторожі нашої гідності і яка за будь-яку ціну змушує інших повірити, що деякі речі не завдають нам страждань, що ми нізащо в світі навіть на думці не маємо через це страждати.

Таке, здається, траплялося в часи, коли Форстер писав «Моріса»{43}, в Англії 1914 року, але не в Італії, коли добігав кінця 1972 рік. Але для Карло (якщо читачу взагалі потрібні такі виправдання) все починалося спочатку, адже він геть нічого, анічогісінько не знав про такі стосунки, як тоді, коли повненький, трохи немічний хлопчина залишав рідну Алессандрію, щоб поїхати в Турин, де він уже про це нічого нового не дізнається. Зателефонувати Кармело означає визнати своє непристойне бажання не лише перед самим собою, але й віддатися в руки незнайомцю: може, він убивця, може, шантажист чи, принаймні, людина іншої породи, яка має свій власний секрет, й у цьому було горе буржуазії.

Все, досить. Певна річ, Карло таки зателефонував до Кармело тоді, коли він ймовірно був удома, — під час сніданку. Карло вперше почув, як лунає голос Кармело: у ньому було набагато більше сицилійського акценту, ніж він гадав, а ще він говорив дуже по-розмовному. Силкуючись заговорити італійською, він спромігся лише вимовляти слова по-сицилійському розбірливіше та повільніше: наприклад, замість того, щоб сказати «сі»[186], майже галантно казав «gni», а замість італійського «divertire»[187] він дещо поспішливо, певно, відчуваючи, що щось було не так, казав «divèrtere». У Карло, як пишуть у романах натуралістів, голова йшла обертом, і він «відчував, як падає в прірву», у той час як той інший незворушно, без жодної непристойності та вульгарності, у дрібницях домовлявся про побачення.

Вони опинилися в «куточку», який для Кармело ˂ ˃ був найвідкритішим і найбезневиннішим місцем на світі: куточок утворювався з мурів, які простягалися уздовж місцини, яка колись була широкою алеєю, а наразі її поглинуло місто, й яка, за словами Кармело, вела у місце, яке називають Казаль Бертоне[188]. Що розташовувалось за стінами муру, зрозуміти було неможливо, чи то був якийсь склад, чи покинута фабрика, хтозна. Ніч поглинула геть усе. За рогом стояв світлофор: у цьому місці колишня алея перетиналася точнісінько з вулицею, що називається Віа Пренестіна. У ту годину рух транспорту на цій дорозі годі було й описати. Перед світлофором стояла нескінченна низка машин. Ніби канава зі стічними водами, що починалася у центрі міста (у центрі, який, як Карло здавалось, знаходився на космічно далекій відстані). За світлофором обабіч дороги з одного боку простягалися невеличкі чорні поля, на яких виднілися руїни якихось халуп, а за ними обмазані смолою стіни багатоквартирок, що губилися у сповненому холодними й синюватими випарами небі. На майданчику перед тими будинками, на непевній землі, де напнув своє шатро Цирк (саме так, Цирк), подалі від усього стояла маленька рожева будівля — це був бар, він яскраво світився, бо поряд розташовувалась трамвайна зупинка, там юрбилися старигани та літні люди, котрі чекали на пересадку, бо були у цих місцях мимохідь, а також невеличкий натовп молодих «завсідників», із бридким довгим волоссям, що спадало на плечі рахітиків чи на жирні плечі товстунів. Позаду розташовувалась кінцева станція, де було повно автобусів, кінотеатр, коротше кажучи, пекло.

Карло спинив машину біля тротуару, де, вочевидь, зупинятися було заборонено, адже поряд стояв світлофор. Та що вдієш? Поряд стояв пісуар, продавали квіти та газети, не кажучи вже про ще одну, менш важливу автобусну зупинку, що розташовувалась під старим деревом, котре вціліло тут ще хтозна з яких часів, отож коло автівки Карло туди-сюди сновигала купа народу. Надзвичайно слушне місце для людини, яка прагне самоти й поринути у центр землі. Жадання Карло, щоб ним володів Кармело, було для нього питанням життя й смерті; але незважаючи на те, що ймовірність того, що це здійсниться дуже скоро була досить великою, Карло наче ціпенів та увесь холов: його уява надзвичайно бідно малювала те, як ним володітимуть. Однак щойно Кармело з’явився, чи ліпше сказати, показався перед ним на тому боці вулиці, все знову стало таким загадковим та заплутаним, таким страшенно розкішним, що Карло мало не знепритомнів. А для Кармело все це видавалося ніби цілком природним. Хто знає, скільки разів він прослизав у автівки, які чекали його за якимсь рогом. Хто знає, скільки разів йому доводилось робити ці еротичні жести, розстібаючи собі штани й дістаючи його тощо, жести, які наразі здавалися Карло такими надзвичайними.

— Привіт, — мовив він, сідаючи в машину. Він звертався на «ти». — Де їдемо? — додав він, припиняючи говорити своєю зворушливою сицилійською, котра по тому, як її було підправлено його зовнішністю та дещо улесливою усмішкою, здавалася вже не такою чистою. — Куди їдемо? Та ж Карло гадав, що Кармело сам укаже дорогу. Те, що Кармело ладен іти в будь-яке місце на землі, у будь-яку будівлю, яка лише спаде на думку його Панові, було ще одною дивовижею для Карло, котрий гадки не мав і ніколи не підозрював про те, що у світі трапляється така готовність. Незважаючи на те, яких покровителів мав та як улаштувався цей імовірний пічіотто, здавалось неймовірним, щоб у ньому досі залишалася недоторканою притаманна злидареві, ладному на будь-що, бадьорість. Йому не треба переборювати ані організаційні труднощі, ані долати психологічний опір. Він ішов за Карло, ніби тварина, молода худобина, якій світ людей настільки нецікавий, що навіть якби її вели на бойню, їй, певно, й до того було б байдуже: вона цілковито ввіряє себе людському розуму. Якщо це можна так назвати.

Карло, як жінка, вважав, що Кармело візьме ініціативу в свої руки. Що він чудово знає, куди відвезе його: може, щоб убити чи щоб шантажувати, й ще бозна-що з ним