Читати книгу - "Тринадцята легенда"

моїх очей. Під колір очей Еммеліни. Вона подарувала мені перстень!.. І я стисла пальці в кулачок, усередині якого був отой камінчик.

Джон тягав відрами воду; приносив городину і чистив її; ходив на ферму і повертався звідти з молоком та маслом. Усі ці справи, схоже, виснажували його. Щоразу я боялася, що його ослаблому, худому тілу забракне сил підвестися з-за столу, щоб узятися до чергової роботи.

— Ходімо до класичного парку, Джоне, — запропонувала якось я. — Покажеш мені, що там треба зробити.

Джон нічого не сказав. Мабуть, він мене просто не почув.

Кілька днів я нічого не казала, а потім знову спиталася. А потім знову і знову.

Нарешті ми з ним пішли до сараю, де він неквапливими вправними рухами нагострив секатори. Потім узяв довгу драбину і виніс її надвір.

— Ось дивись, — сказав, показуючи мені запобіжну клямку на драбині, після чого приставив драбину до надійної стіни у парку, а я, кілька разів спробувавши, як користуватися запобіжником, вилізла на кілька футів угору, а потім злізла. І знову — вилізла і злізла. — Звичайно, коли приставити драбину до тисового стовбура, такого відчуття надійності не буде, — зазначив Джон. — Але якщо закріпити її як слід, то теж буде досить безпечно.

І ми вирушили до класичного парку. Джон підвів мене до тисової фігури середніх розмірів, яка розрослася і стала неохайно кошлатою. Я вже була піднесла до неї драбину, як садівник зупинив мене:

— Не поспішай! — вигукнув він. — Диви, яка нетерпляча! — Садівник тричі неквапливо обійшов дерево. Потім усівся на землю і запалив цигарку. Я сіла поруч, і він запалив ще одну — для мене. — Ніколи не лізь проти сонця, — попередив Джон. — І ніколи не залізай у власну тінь. — Він зробив кілька затяжок і продовжив: — Остерігайся хмар. Коли вони напливають, ти можеш втратити орієнтир. Тож треба знайти щось незмінне у себе перед очима. Дах або ж паркан. Він і буде твоїм якорем. За нього ти й триматимешся. І ніколи не поспішай. Тричі відміряй, а раз відріж. — Поки Джон говорив, він жодного разу не відвів очей від дерева. І я теж. — Треба навчитися відчувати задній бік дерева, поки обробляєш передній, і навпаки. І не працюй самими лише п'ястями рук, натискаючи на ножиці. Використовуй руку на всю довжину.

Докуривши цигарки, ми загасили недопалки об підбори черевиків.

— А тепер запам'ятай, який вигляд дерево має на відстані, і тримай цю картину в голові, коли працюватимеш з ним упритул.

Я приготувалася.

Тричі приставляла я драбину до дерева, аж поки Джон не переконався, що вона стоїть надійно.

Я працювала три години. Спочатку боялася висоти, все поглядала додолу, примушувала себе зійти ще на одну сходинку. І щоразу, коли я переставляла драбину, мені доводилося робити кілька спроб, доки вона не встановлювалась надійно. Але мало-помалу робота цілком заволоділа мною. Думки про форму, якої слід було надати дереву, так захопили мене, що я вже майже не відчувала, на якій висоті перебувала. Джон стояв унизу і здебільшого мовчав, лише зрідка роблячи зауваження на кшталт: «Слідкуй за своєю тінню!» або «Не забувай про зворотний бік!»

І тільки злізши нарешті додолу, клацнувши клямкою і склавши висувну драбину, відчула я, як сильно болять руки після тривалої роботи з важкими садовими ножицями. Але мені було байдуже.

Я відійшла на чималу відстань, щоб оцінити зроблене. Потім тричі обійшла дерево. Серце моє аж тіпнулося від радості. Добре вийшло!

Джон кивнув.

— Непогано, — похвалив він мене. — З тебе вийде гарний садівник.

Якось я пішла у сарай по драбину, щоб підстригти велике дерево у формі капелюха-циліндра, але драбини не знайшла. Той несимпатичний мені хлопець саме порався з граблями у парку. Я підійшла до нього і сердито спитала:

— А де драбина?

Отак я вперше з ним заговорила.

Не звертаючи уваги на моє невдоволення, він відповів чемно і доброзичливо:

— Її взяв містер Дігенс. Він там, з боку фасаду — покрівлю ремонтує.

Я взяла цигарку, з тих, що їх Джон тримав у сараї, і закурила, сердито позираючи на хлопця, який із заздрістю спостерігав за мною. Потім нагострила секатори. Мені взагалі подобалося гострити, тож я нагострила ще й ножа — ретельно, не поспішаючи. Й увесь час ритм точила по залізі йшов в унісон із ритмом грабель по землі. А потім я поглянула на сонце і вирішила, що вже запізно розпочинати підстригання дерева-капелюха. І пішла шукати Джона.

Драбина валялася на землі. Дві її секції, лежачи під кутом одна до одної, були схожі на химерний циркуль. Металевий паз, що мав тримати їх разом вертикально, відірвався від дерев'яної частини, а у бічній секції зяяв глибокий розлам.

Біля драбини лежав Джон. Коли я торкнулася його плеча, він не ворухнувся, хоч був іще теплий — то сонце нагріло його розкинуті руки та закривавлену голову. Він невідривно дивився просто перед собою у високе блакитне небо, але блакить його власних очей уже замутилася.

Розважлива дівчина покинула мене, і я знову стала дурною дитиною, маленькою і безпорадною, як мурашка.

— Що ж мені робити? Що ж мені робити? — шепотіла я, лякаючись власного голосу.

Я лежала, розпростершись на землі, тримала Джонову руку, відчуваючи, як гострий гравій тисне мені у скроню, і спостерігала, як плине час. Тінь від того виступу будинку, де розташовувалася бібліотека, простяглася по землі й торкнулася найдальшої сходинки драбини. А потім стала підкрадатися до нас — сходинка за сходинкою. Ось вона дійшла до запобіжної клямки.

Запобіжна клямка. Чому ж Джон не перевірив запобіжної клямки?! Не може бути, щоб не перевірив! Звісно ж, перевірив. Але якщо перевірив, то як же… чому…

Ця думка була нестерпно болісною.

Сходинка за сходинкою, сходинка за сходинкою — дедалі ближче підповзала тінь. Ось вона торкнулася Джонових штанів із грубої вовни, потім зеленої сорочки, нарешті, сивого волосся… Воно так порідшало останнім часом! І чому я не приділяла Джонові більше уваги? Чому як слід не дбала про нього?..

Приглядаючись до Джонового рідкого волосся, я помітила дві глибокі дірки, продавлені у землі драбиною, коли вона пішла в нього з-під ніг. І жодних інших слідів. Гравій — не пісок, не сніг, навіть не свіжоскопана земля. На ньому не лишається відбитків підошов. Хтось може прийти, потинятися біля драбини, зробити свою чорну справу і спокійно піти геть. На гравії слідів не залишиться — наче це зробив привид.

Стало холодно. Стало холодним усе: гравій, Джонова рука, моє серце.

Я підвелася і, не озираючись на Джона,