Читати книгу - "Мізері"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
7
Енні не хотіла, щоби Пол повертався до роботи — принаймні, спочатку. По її неспокійних очах він здогадався, що за останнім разом вона неабияк перелякалася і їй досі було страшно. Пол побував на межі життя й смерті, і тепер Вілкс опікувалася ним понад усяку міру: міняла пов’язки на плакучому обрубку кожні вісім годин («А спочатку, — повідомила вона з таким виглядом, ніби розуміла, що ніколи не отримає заслужену медаль за всі свої старання, — спочатку Енні робила перев’язку кожні чотири години»), обмивала його губкою, натирала спиртом, ніби заперечувала вчинок, що була скоїла. Вона говорила, що працювати буде боляче. «Біль заважатиме тобі писати, Поле. Я би не стала брехати, повір. Бо ти хоча б знаєш, що буде далі, а я … до смерті хочу довідатися, чим усе закінчиться». Виявилося, що, поки він стояв однією ногою в могилі, вона прочитала все, що він устиг написати, — увесь його доопераційний здобуток, так би мовити. Понад три сотні сторінок рукопису. Він не заповнював «енки» на останніх сорока чи близько того; Енні зробила це за нього. Вона показала йому ці аркуші з тривожною, зухвалою гордістю. Її «н» були каліграфічно акуратними і сильно відрізнялися від його власного почерку, що ряснів горбатими карлючками.
Хоча Енні ніколи не заводила про це мови, Пол вважав, що вона заповнила «енки», щоби вкотре засвідчити свою турботу: «Як ти можеш казати, що я жорстоко вчинила з тобою, Поле, коли ти бачиш, що я заповнила всі “енки”?» Або це був акт спокути чи навіть псевдорелігійний обряд: достатньо міняти пов’язку, достатньо обтирати губкою, достатньо заповнювати «енки» — і Пол виживе. «Бджолина жінка бурка поробила крепку магію, маса, позаповняла ті кукурікнуті «енки», аби все знову було гаразд».
Так усе починалося… але потім втрутилося «мушу» . Пол упізнав усі симптоми. Енні не жартувала, коли сказала, що до смерті хотіла довідатися, чим усе закінчиться.
«Ти маєш на увазі, що сам вижив заради того, аби дізнатися розв’язку?»
Божевільна, непристойна, абсурдна здогадка, але Пол вирішив, що то була правда.
«Мушу».
Він розсердився, коли збагнув, що в книжках про Мізері міг генерувати цю штуку, майже не напружуючись, але в його серйозній роботі це траплялося рідко або взагалі ніколи. Він не знав напевне, де знайдеться те мушу, але завжди знав, коли знаходив. Воно пересувало стрілку якогось внутрішнього лічильника Гейгера до кінця шкали. Навіть сидячи перед друкарською машинкою з похмілля, п’ючи одну чашку кави за іншою та клацаючи «Ролейдом» кожні пару годин (знаючи, що він повинен відмовитися від тих чортових сигарет, принаймні в першій половині дня, але не в змозі змусити себе дотримуватися цього правила), за місяці до закінчення книжки та за світлові роки від публікації, він завжди знав, коли траплялося те мушу . Від його появи Пол почувався трохи ніяково — ніби він кимось маніпулював. Але ще він почувався так, неначе отримував винагороду за творчі зусилля. Господи, траплялося, що минали дні, діра в папері була невеликою, світло — тьмяним, почуті бесіди — безцільними. Полу не лишалося нічого, як писати далі. Конфуцій сказав, що перед тим, як виростити один рядок кукурудзи, потрібно перелопатити тонну перегною. Тож потім, в один прекрасний день, діра розширялася до формату «ВастаВіжн»[139], і світло сяяло, наче сонячні промені в епосі Сесіля Б. Демілля[140], і він знав, що в гості завітало мушу, живе й здорове.
Мушу, як у: «Я думаю, що посиджу ще хвилин п’ятнадцять-двадцять, моя солоденька, бо мушу дізнатися, чим скінчиться цей розділ». Навіть незважаючи на те, що хлопець, який це каже, цілий день на роботі мріяв про секс і чудово розуміє, що, скоріш за все, його дружина буде спати, коли він нарешті завітає до спальні.
Мушу, як у: «Я знаю, що повинна розпочати готувати вечерю — він збожеволіє, якщо знову отримає ТБ-обід[141], але я мушу дізнатися, чим усе закінчиться».
Я мушу дізнатися, чи вона виживе.
Я мушу дізнатися, чи він впіймає поганця, який убив його батька.
Я мушу дізнатися, чи вона дізнається, що її краща подруга трахається з її чоловіком.
Мушу. Огидне, наче мінет у дешевому барі, прекрасне, наче ніч із найталановитішою повією у світі. Ой, як добре, ой, як погано, але, зрештою, немає значення, було то грубо чи любо, бо, як співають Джексони, не зупиняйся, поки не отримаєш усе[142].
8
«Ти був Шехерезадою сам собі».
Тоді він не зміг чітко сформулювати цю думку, не кажучи вже про те, щоб її збагнути; йому надто сильно боліло. Але він знав, знав уже тоді, чи не так?
«Не ти, а хлопці в цехах. Вони знали ».
Так. Це вже більше скидалося на правду.
Ревіння газонокосарки стало гучнішим. На мить у полі зору з’явилася Енні. Вона подивилася на Пола, побачила, що він також дивиться на неї, і підняла руку. Пол підняв свою (ту, на якій зберігся великий палець) у відповідь. Вона знову зникла з очей. І нехай.
Нарешті він зміг її переконати, що повернення до роботи не зашкодить, а допоможе йому одужати… Його переслідували примарні, проте напрочуд детальні образи, які виманили його з хмари, і слово «примарні» було дуже влучним: поки видіння не були записані, вони залишалися тінями, що ширяли без діла.
І хоча Енні не повірила Полу (принаймні, тоді), вона все одно дозволила йому повернутися до роботи. Не тому, що він переконав її, а через власне мушу.
Спочатку робота просувалася болісними, короткими сплесками по п’ятнадцять хвилин, можливо, по півгодини, якщо історія дійсно цього вимагала. Навіть незначні рухи спричиняли агонію. Будь-які зміни положення тіла збуджували в обрубку яскравий, живий біль, наче тліючий прапор охоплювало полум’я, коли віяв вітерець. Боліло люто, поки Пол писав, але це було не найгірше — гірше ставало через годину-дві, коли кукса, що починала загоюватися, відбивала йому розум докучливим свербінням, неначе в нозі роїлися сонні бджоли.
Він мав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мізері», після закриття браузера.