Читати книгу - "Лють"

роззирнувся, не зовсім розуміючи, іронізує детектив чи говорить серйозно. Кабінет він мав такий крихітний, що змушений був підсунути стіл до стіни, щоб, виходячи з-за стола, не перелазити через нього щоразу.

Лео подивився у вікно і витер долоні об свої дешеві штани. Здавалося, його щось шокувало.

— Ти щось хотів? — повторив Вілл.

— Я щойно говорив з Ґріром. Він мій начальник.

— Так. — Вілл познайомився з лейтенантом у понеділок, коли просив ввести його в курс справи Монро.

— Йому подзвонив знайомий із поліції Дікеба. Джина подала на Майка заяву щодо отримання судової заборони. — Лео досі говорив так, наче не вірив почутому.

— Джина Ормвуд? — Вілл випростався у кріслі. — А яку причину вона вказала?

— Побиття. — Лео сперся ліктем на стіл і поклав підборіддя на руку. — Ґрір не бачив фотографій, але коп, який приймав заяву, сказав, що лице в неї добряче побите.

Детектива це стривожило. Вілл здогадувався, що, крім Майкла, в Лео було небагато друзів у відділку. Навіть якщо він і був близький з кількома поліцейськими, на друзів доносити не годилося. Утім, це не пояснювало, чому він прийшов до Вілла.

Лео потер підборіддя великим пальцем.

— Мій старий добряче лупцював маму. А я все це бачив, коли був малий.

— Співчуваю.

— Я думав, що знаю його. — Лео мав на увазі Ормвуда. — Це так несподівано, розумієш? Спочатку я подумав, що сучка все вигадала, та потім подзвонив Майклу і… — Лео не договорив. — Він спробував віджартуватися, сказав, що то велике непорозуміння, що вона забере заяву, що все вигадала, щоб помститися йому за те, що він багато працює. — Лео скривив рот, наче це пояснення вважав не надто переконливим. У поліції він працював набагато довше, ніж Вілл, і, безперечно, чув це виправдання від багатьох чоловіків, які били своїх дружин. — Тоді я почав його розпитувати. Джина — хороша дівчинка. Розумна. Я не уявляю, щоб вона могла просто заради розваги затискати йому яйця в лещатах. — Лео зиркнув на Вілла і виглянув у вікно. — А він сказав, що це не моє собаче діло.

Очевидно, Лео сприйняв це як визнання вини. А Вілл — як свідчення того, що Майкл брав слухавку лише тоді, коли бачив на автоматичному визначнику номера, хто йому дзвонить.

— Ну нехай. — Лео знову повернувся до Вілла і вдарився коліньми об стіл. Кілька разів вилаявся і сказав: — Я прийшов у справі Монро.

— З’явилася нова інформація?

— Сьогодні вранці стріляли в її сутенера.

— Малого Джі?

— Дві кулі в живіт, одна — у голову. Лікарі кажуть, що жити йому лишилося недовго. Мозок не подає ознак життя.

— Того, хто стріляв, упіймали?

— Двоє його двоюрідних братів. Обом по п’ятнадцять. Бабуся Джі все бачила з вікна. — Лео знизав одним плечем. — Але колотися не хоче. Проте обидва зізналися, тому її свідчення нам не потрібні. Між нами кажучи, смерть онука могла б її й трохи більше засмутити.

Вілл подумав про Седрика.

— Більше нікого не поранили?

— Ні, то були суто їхні розбірки. Вони сказали, що Джі їх образив напередодні, виявив до них неповагу. — Лео знову потер підборіддя. — Чорт, а відколи це повагу можна не заробити, а дістати просто так, за красиві очі?

— Ти певен, що це не пов’язано з Монро?

— Здається, ні, — сказав Лео. — У них один адвокат на двох, якийсь безплатний кретин з Бакгеда[36], який ловить кайф від того, що помагає бідним. Обом світить максимум десять років.

— Можливо, — сказав Вілл, думаючи, що Лео, швидше за все, має рацію. — Ти отримав повідомлення, яке я розіслав щодо Джезмін Еллісон?

— Зникла чорна дівчинка? — підтвердив Лео. — Надінь на неї білу перуку, може, потрапить у газети.

Вілл сарказму не оцінив. На думці було дещо інше.

— Можеш дістати мені список ґвалтівників, яких нещодавно звільнили?

— Нещодавно — це за який період?

Чотири місяці тому брутально зґвалтували п’ятнадцятирічну Джулі Купер. Нападник відкусив їй язика. З’ясувати, як довго він орудував поза полем зору поліції, було неможливо.

— Охопімо щонайменше вісім місяців, — сказав він Лео.

— Лише в Атланті чи й у передмістях теж?

— У передмістях теж. — Хоча Вілл чудово розумів, що цим своїм завданням втричі збільшує обсяг роботи.

— Такий список не те щоб постійно оновлюють, — зауважив Лео. — Мені доведеться провести деякі крос-перевірки, позначити тих, кого повернули назад за ґрати, хто переїхав чи ще щось.

— Я буду тобі дуже вдячний. — Вілл відчув потребу додати: — Я розумію, що ми шукаємо голку в копиці сіна, але зачепитися нам більше нема за що.

— Ні, чувак, я все розумію, я з тобою згоден. — Лео підвівся. — На те, щоб зібрати їх докупи, піде не більше одного дня. Залишити список у тебе на столі?

— Було б чудово.

— Я візьму на себе першу половину, — запропонував Лео. — Будемо їх відпрацьовувати разом, так?

— Так, — луною відгукнувся Вілл, хоча не дуже розраховував на Донеллі як на союзника.

Коли за Лео зачинилися двері, Вілл витяг мобільний і набрав номер Енджі. Він слухав гудки й чекав, коли вона відповість.

Напевно, його номер висвітився на автовизначнику, бо Енджі одразу сказала:

— Ну що в тебе?

— Чому Майклова дружина написала на нього заяву?

Енджі повільно видихнула. З відповіддю вона не квапилася.

— Бо він її б’є.

Зненацька Віллу здалося, наче його самого побили.

— Ти там? — пролунав у слухавці голос Енджі.

Вілл ніяк не міг дібрати потрібні слова.

— Енджі, він тебе бив?

— Ти мав би спитати, чи давно вони одружені.

— Він тебе бив?

— Ні, Вілле. Ніколи.

— Ти мене обманюєш?

Вона розсміялася — дивним, невдоволеним смішком, вона завжди так робила, коли хотіла дистанціюватися від чогось.

— Котику, чого б це я тобі брехала?

— Сьогодні вранці стріляли в сутенера Аліші.

— Це не я.

— Ти можеш хоч хвилину побути серйозною?

— Вілле, що ти хочеш від мене почути?

— Зникла одна дівчинка. Її звати Джезмін Еллісон. Її квартира на три поверхи нижче квартири Аліші. У неділю вночі хтось заплатив їй двадцять баксів за те, щоб вона подзвонила в поліцію й повідомила, що на Алішу напали. А тепер вона зникла.

Тон Енджі змінився.

— Коли її бачили востаннє?

— Вчора вдень.

— Зачіпки є?

— Жодної.

— А скільки їй років?

— Чотирнадцять.

Енджі тихо видихнула.

— У відділку хоч всерйоз узялися за її розшук?

— Так, вони зі шкури пнуться, щоб догодити ДжБР.

Енджі відчула потребу заступитися за своїх.

— У них і без того повно роботи.

— Я й не кажу, що в них нема роботи.

— Вона раніше тікала з дому?

— Двічі.

— Якби я працювала у відділі розшуку зниклих осіб, то