Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

Але для човна навіть такий шторм небезпечний. І потім, адже вони заздалегідь не знали, затихне буря чи розіграється сильніше.

Два дні гребли вони без перепочинку, на третій — Матіуш висадився на березі, а Клу-Клу попливла далі. Сумно було Матіушу розлучатися з вірним другом, але нічого не поробиш — обов’язок важливіший! Пробратися в залу засідань і залізти під стіл було не важко. На островах навіть королі почуваються в безпеці, і тому там немає поліції.

Звичайно, Матіуш схуд. Та як не схуднути від такого життя!..

— Підемо до мене, — запропонував Сумний король.

— Гаразд. Краще вже рибальська хатина, ніж королівський готель.

Сидять вони в хатині, п’ють чай, але розмова не клеїться. Дуже багато треба сказати одне одному, а слова не йдуть, застрягають у горлі.

— Що таке votum separatum, дискусія, апеляція? — запитує Матіуш.

— Викинь цю нісенітницю з голови! Ці слова придумали дурні, аби здаватися розумнішими.

— А лорд Пакс — розумний?

— Королі його бояться, а він… тільки не думай, що я хочу тобі полестити, — він боїться тебе. Утім, він сам дав тобі це зрозуміти.

— А що означає опанувати ситуацію?

— Це коли противник у тебе в руках. Зараз усе залежить від тебе. Молодий король — твій лютий ворог, але його недолюблюють. Він гнув кирпу і був хоробрим, коли нас було троє, а тепер ти можеш розраховувати на підтримку тридцяти чотирьох осіб. Знай: як ти захочеш, так і буде.

— Пізно, — відповів Матіуш і підпер голову рукою. — Нічого я не хочу й нічого на світі мені не треба.

— Матіуше! — жахнувся Сумний король. — Я тебе не впізнаю. Ти не маєш права так говорити. Завтра ти можеш повернути собі корону й королівство, які належать тобі по праву. Ти назвав боягузами тих, хто в розпал битви вивісив білі прапори, а тепер ти сам, король і вождь, напередодні битви, яка обіцяє тобі перемогу, зрадив себе й не лише себе, а й свої реформи, працю, боротьбу, дітей. Схаменися, Матіуше! Залишилося потерпіти один день, останній день, і — кінець!

Матіуш сидів так само непорушно, підперши голову рукою. Лише з грудей вирвалося в нього глибоке зітхання.

— До чого мені перемоги? — прошепотів він.

— Тобі ні до чого, але твоєї перемоги чекають діти у всьому світі. Вони вірять у тебе. Ти їм обіцяв. Ти називав себе королем-реформатором. Ти не маєш права опускати руки.

Матіуш узяв вудку й пішов на берег моря. Він просидів там до вечора, але не зловив жодної рибки, хоча вони підпливали до самого берега. Видно, не до риби йому було.

XI

асідання видалося дуже бурхливим. Оратори сперечалися один з одним, усі були збуджені, окрім лорда Пакса, який спокійно покурював свою незмінну люльку.

— Отже, — сказав лорд, коли всі бажаючі виступили, — перед нами дві проблеми: Матіуш і його королівство — перша, і діти — друга. Якщо Матіуш отримає своє королівство назад, діти не перестануть бунтувати. У всьому світі почнуться хвилювання, в школах — безлад. Уже сьогодні король Хастес очолив демонстрацію дітей. А що буде далі? Діти або оберуть Матіуша своїм королем, або зажадають, щоб у кожній державі було два королі: король дорослих і король дітей. Як тоді бути? Тому спочатку треба вирішити, надамо ми дітям свободу чи ні?

— Свободу?! — заревів цар Пафнутій. — Різки їм потрібні, а не свобода! Спробував би мій син бунтувати, я спустив би з нього штани і так всипав, на все життя запам’ятав би. Тепер безглузда мода — пальцем дітей не чіпай. А їх неодмінно бити треба. З першого разу не допоможе, бити ще і ще. Спершу можна нашльопати, не подіє — різкою відшмагати; а якщо й це не допоможе — дати ременя.

Усі погляди спрямувалися на Матіуша, але він мовчав.

— Хто ще хоче взяти слово? — запитав лорд Пакс.

— У мене інший метод, — сказав король Орест. — Я проти биття, воно швидко забувається. Краще не давати їсти. Залишити хлопчиська без сніданку чи без обіду, і він одразу шовковим стане. Для чого утрудняти себе биттям! А можна в темну кімнату посадити. Натерпиться непослух страху, і вся дурість з голови вилетить.

— Я вважаю, дітям не можна давати свободу, — заявив третій оратор. — Діти легковажні, у них немає життєвого досвіду. У нас ще свіжі в пам’яті недавні сумні події в королівстві Матіуша. Бити дітей не годиться, це їх оздоблює. Морити голодом — ще гірше: вони можуть захворіти й вирости кволими, немічними. По-моєму, треба пояснити їм, щоб вони почекали, поки підростуть і порозумнішають.

— Прошу слова, — сказав Сумний король. — Я не згоден із попередніми ораторами. Усе, що тут говорилося про дітей, раніше говорили про селян, робітників, жінок і негрів. Вони, мовляв, такі-сякі, погані, і жодних прав їм давати не можна. Тепер ми розуміємо, що це неправильно. Матіуш поквапився й надав дітям відразу надто багато прав. У цьому його помилка. Діти повинні мати свої гроші для купівлі необхідних речей. Не виключено, що вони витрачатимуть їх на всіляку нісенітницю. Але хіба дорослі не тринькають грошей? Можна, наприклад, дати їм гроші у позику, а вони повернуть, коли виростуть. А зараз вони часто опиняються в становищі жебраків: про кожну дрібницю доводиться просити, вибираючи момент, коли дорослі в хорошому настрої. Утім, порівняно з минулим, діти вже тепер користуються великими правами. За старих часів батько міг безкарно вбити свою дитину, а тепер це заборонено законом. Бити дітей теж. І не пускати їх до школи батьки не мають права. Давайте краще подумаємо, які ще дати дітям права. Вони ніскільки не гірші за нас, дорослих.

— А ви звідки знаєте? У вас, наскільки мені відомо, немає дітей, — єхидно промовив Молодий король.

— Дайте мені слово, — попросила Кампанелла; вона приїхала, як тільки дізналася, що Матіуш присутній на засіданні.

Але не встигла вона рота розкрити, як пролунав крик — страшний бойовий клич, від якого холоне кров.

— Зрада! — заволав хтось із королів і хотів було замкнути двері на ключ, але пізно: у залу засідань на чолі з Клу-Клу увірвався натовп дикунів і давай в’язати всіх підряд.

— Матіуше, ти вільний! — вигукнула Клу-Клу.

— Засідання оголошую закритим, — сповістив зв’язаний по руках і ногах лорд Пакс, який у суматосі загубив свою люльку.

Матіуш пригадав розповіді старого професора, який знав п’ятдесят мов, і здогадався, що це найдикіші дикуни. Навіть Бум-Друм побоювався їх і ніколи не запрошував у гості більше двох-трьох чоловік разом. Так, професор говорив ще, вони