Читати книгу - "Тиша"

руками, вона розвернула її до Каспера, він похитав головою. Вона налила собі. Спочатку з однієї пляшки, а потім з другої, це був зелений і жовтий шартрез. Вона змішала їх у співвідношенні один до одного.

Келих був вузенький. Але маленький діаметр з успіхом компенсувався довжиною — він був високий, як квіткова ваза. Можливо, для того щоб скоротити довгий шлях від столу до рота. Якщо дуже треба буде випити.

Треба було дуже. Вона випила, немов робітник з броварні, заливаючи в себе рідину і не роблячи при цьому ніяких ковтальних рухів. Потім вона відставила склянку і прицмокнула язиком.

— Треба собі потурати. А надто якщо живеш на самоті. Хенрі помер десять років тому.

На підлозі Каспер побачив свідчення того, як вона собі потурала. Два ряди пляшок, акуратно вишикуваних у лінію, немов реквізит перед виставою, — по двадцять з лишком штук кожного кольору. Мозок її, мабуть, був немов зелений волоський горіх, законсервований у спирті й цукрі. Схоже, що йому нічого не вдасться дізнатися.

— Твоя бабуся приїхала в Данію з «віденськими дітьми». У березні двадцятого року. У кожного на шиї був спеціальний паспорт. В Австрії вони б померли з голоду. Вона приїхала в тій самій групі, що й Ілона Візельманн. Уперше виступала в «Маленькій черниці» в Королівському театрі, у вісімнадцять років. Одна з численних подруг Ернста Рольфа. Вийшла заміж за Стентофта. Того самого, автора пісні «Твоє серце в небезпеці, Андресене».

Птахи замовкли. Якийсь звук почав наповнювати приміщення. Звук абсолютної пам’яті, яку привели в дію.

— Твою бабусю віддали на виховання. У сім’ю, що володіла майстернею, де робили вишивки. В Ерескепінґу. Дівчисько це, чорт забирай, не дуже влаштовувало. Якісь каторжні роботи. Першої ж зими вона пішла по льоду до Свенборґа. Тоді до циркових вистав у шатрі включали ревю. Вона поїхала з одним з виконавців ревю. Збереглося її фото з тих часів. У пальті наполовину з овечої, наполовину з верблюжої вовни. Страхітливе, як смертний гріх. Пальто.

На плече їй сів птах, амазонський папуга, пташка ціною п’ятдесят тисяч крон — емалево-блакитний, золотистий, червоний, він заворкував, вона відповіла йому ідентичним гортанним звуком. Птах поклав дзьоб їй на руку.

— Я знаю, про що ти думаєш, мій любий. Ти думаєш: «Чому вона не знайде собі нового друга. Щоб разом їздити в Дюрехавен». Адже мені всього лише трохи за вісімдесят. Але ти так думаєш, бо ще зелений. Ти ще не зустрів великого кохання. Так, як у нас із Хенрі, вже ніколи не буде. Я навіть не можу поставити на стіл його фотографію. Ту, велику, зроблену в п’ятдесят другому у Ельфельдта. Мені починає здаватися, що він кличе мене. Психолог сказав, щоб я її прибрала.

— Ви не стикалися з якими-небудь конфесіями в цирку? Зі Східною церквою?

Вона занурила палець у келих і піднесла його до дзьоба птахові. Той злизав лікер своїм шорстким язиком.

— Поліція мене теж про це питала. Ні.

Вона спорожнила келих.

— Вони нічого не заплатили. Поліцейські. У мене дуже багато витрат. Я збираю експонати для музею. Це найбільше зібрання в світі. Як правило, я беру чотири тисячі. Якщо відразу ж можу дати відповідь. А якщо тобі потрібна буде якась фотографія, то це коштує на дві тисячі дорожче. Якщо вийде книжка, ти повинен мене в ній згадати.

Він дістав конверт із рештою грошей фонду.

— А щось про підготовку тих дітей у цирку ви чули?

— Черниці не мандрують з цирком. Можна поглянути на гроші?

— Я нічого не говорив про черниць, — зауважив він.

Він перерахував гроші на столі.

Її руки погладили купюри. Він упізнавав її звучання — звучання артиста. Вона була йому сестрою. За духом.

— Деякі з дітей вчилися в монастирських школах. Взимку. Коли в цирку не сезон. У східних країнах це звичайна річ. Ніякої ворожнечі між церквою і цирком. Діти трималися разом, коли приїхали в Данію. Трималися навколо Російської церкви. Їх збирала одна жінка.

Чорне око, моргаючи, дивилось на нього.

— Може, збереглася якась фотографія, — припустила вона.

Він поклав ще одну купюру на стіл.

— Подивися в проході.

Він покотив крісло до штабелю паперів. Проходом виявилася щілина між стосами. Її голос супроводжував його — пронизливий, як крик птаха.

— Зараз ти стоїш біля портрета з дарчим написом — мого дуже, дуже близького друга, Чарлі Рівеля. Праворуч від нього починаються альбоми.

Вони лежали на шести полицях, що тяглися вдалину, в темряву. Мабуть, щонайменше метрів тридцять стелажів.

— Один з перших, червоний із золотим тисненням.

Альбом був важкий, немов ілюстрована Біблія. На палітурці були пташині екскременти. Каспер поклав його на стіл.

Вона могла б одразу відкрити на потрібній сторінці, але не зробила цього. А почала поволі перегортати альбом. Перед нею проходила нескінченна низка ретельно наклеєних чорно-білих фотографій з нерозбірливими підписами. Чоловіки із закрученими вусами, що стояли схрестивши руки. Жінки, які могли б потягатися на арені з борцем сумо, при тому що ніхто б і щербатої копійки не поставив на борця.

— Вона збирала їх щонеділі. За містом, там у них було щось подібне до монастиря. У Баґсверді. Може, він і досі існує. Потім у неї виникли неприємності. Їй довелося відмовитися від своєї ідеї. Для артистів неділя — не вихідний день. І потім, чого це їй від них треба? Прийомні батьки були незадоволені.

Касперів погляд ковзнув по фотографіях. Він прислухався до них. Услухався в голос жінки. Він почув рух часу. Історію. Звучання було слабке. Більша частина подій лишає тільки слабку луну, цих людей на фотографіях уже немає серед живих, вони продовжували жити тільки в розкритому перед ним архіві свідомості. Скоро і цієї жінки не стане.

— Чи було в цих дітях щось особливе?

Її звучання змінилося. Порох часів зник. Каспер настроївся на те, що не мало до минулого ніякого стосунку. Йшлося про сучасне.

Він поклав ще одну купюру на маленьку купку. Вона облизнулася.

— Мені не так уже й багато років. Я тоді була дитиною. Але ходили чутки. Постійні чутки. Говорили, що дехто з великих власників цирків щось платив цим дітям. Тільки за те, щоб вони сиділи в шатрі. Під час вистав.

Вона підштовхнула до нього пляшку.

— Любий мій, можеш мені послугувати? У мене остеоартрит.

Він налив їй. Вона звернулася до африканки:

— Ти знайшла собі прекрасний шматочок плоті, голубонько. Хоча він і сидить в інвалідному кріслі.

Вона випила.

— Я всіх їх бачила. І Труксу[74], і всіх до нього. Й іноземних ілюзіоністів. Усе це тільки ремесло.