Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

а лакеї його й не пускають. Став він просить, а царівна й почула і звеліла впустити. Ввійшов він у покої, став шапку знімати, а перстень той, що йому подарувала царівна, так і засяв. Царівна і впізнала, та ще не вірить собі і каже:

– Ходи сюди, старче божий, я тебе почастую.

Підійшов він до столу, царівна налила йому чарку вина та й дає. А він бере лівою рукою. Побачила, що він бере не тією рукою, на котрій перстень, та й випила сама ту чарку. Налива другу, а він бере правою. Вона зараз і впізнала свій перстень, і каже до батька:

– Оце мій муж. Він мене визволив од смерті. А цей, – показує на лакея, – цей пройдисвіт убив його і заставив мене, щоб я сказала, що він мені муж.

Цар так і скипів. Звелів вивести з конюшні такого коня, що на нього ще ніхто й не сідав, прив'язали того лакея до хвоста та й пустили по полю. А хлопця-молодця посадили за стіл і тут же одгуляли весілля.

От живуть вони собі щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру. Велів осідлати коня, забрав звірів та й поїхав до неї. Приїхав і бачить, що той цебер, що назначений для змія, повнісінький крові, а його цебер розсохся і розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досі за змієм, та й каже:

– Раз ти така, то більше я тебе і знати не хочу. Сиди тут, я більше й не навідаюсь до тебе.

А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб він її взяв з собою.

От як приїхали вони додому, вона взяла та під ту подушку, що він спить, і підкинула змієвого зуба, що колись сховала. Ліг спати брат, а той зуб і вбив його. Жінка думала, що він сердиться чого та не говорить до неї, та так просить, щоб не сердився. А далі взяла його за руку, а рука холодна, як лід. Вона як закричить! А Протиус у двері та цмок його! Він ожив, а Протиус умер. Далі Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а Недвига вмер. От він до медведчука.

– Цілуй, – каже, – Недвигу!

Недвига ожив, а ведмедчук умер. Дійшла черга до лисиці. Як вона вмре, то її цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона ведмедчука, поклала на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як вискочить, та в двері, та там і застряв.

Ну, бачать вони, що всі живі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі раді, такі раді. А сестру взяли прив'язали, як того лакея, до хвоста коневі та й пустили по полю.

Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро царське проживають. Я там був, мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і казка вся.

Іванко – цар звірят

Починається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми – Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:

– Поберемося.

Служниця сказала:

– Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.

– Та де я дітей діну, не погублю ж їх.

– Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.

Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:

– Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.

Лишив дітей, зібрався, прив'язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька нема, Іванко каже:

– Ходім помалу додому.

Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:

– Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?

А вони обізвалися:

– Няньку, ми прийшли.

А служниця, як почула дитячий голос, сказала:

– Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.

Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:

– Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.

Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:

– Я накладу вогню, а ти йди щось пошукай їсти.

Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.

– Най спечеться, може, не буде такий гіркий.

Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого тулуба: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого тулуба з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.

Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, – дивиться – красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.

Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.

І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».

Коли поглянув угору на явір, бачить – на сорочці написані золоті букви:

«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під