Читати книгу - "20 000 льє під водою"

його знають усі жителі островів Кіклади. Ніколас — майстерний плавець! Його стихія — вода. Він живе, плаваючи, і перебуває у воді більше часу, ніж на суші. З одного острова він з дельфінами наввипередки перепливає на інший, і так аж до самого Криту.

— Ви знаєте його, капітане?

— А чому б я мав його не знати, пане Аронаксе?

Сказавши це, капітан Немо підійшов до шафи, розташованої ліворуч від ілюмінатора. Біля шафи стояла окута залізом скриня з мідною пластинкою на кришці, на якій було вигравірувано девіз «Наутилуса»: «Mobilis in mobile».

Капітан Немо відкрив шафу. Вона слугувала сейфом — там зберігалися зливки. І капітан Немо відчинив її, не звертаючи уваги на те, що у вітальні був присутній я.

Зливки були золоті! Звідки тут взявся цей дорогоцінний метал, та ще й у зливках і так багато? Звідки у капітана Немо стільки золота? І навіщо воно йому тут?

Я остовпів, але не вимовив жодного слова.

А капітан Немо тимчасом витягав з шафи зливок за зливком і акуратно складав їх у скриню, аж поки не наповнив її доверху. За моїми підрахунками, скриня вмістила більше тисячі кілограмів золота! Якщо перевести це на гроші, то виходить близько п'яти мільйонів франків.

Капітан Немо зачинив скриню, написав на її кришці адресу новогрецькою мовою (мені так здалося) і перевірив, чи надійно вона зачинена. Потім він натиснув кнопку електричного дзвінка, який подавав сигнал у кубрик судна. За півхвилини прийшли чотири матроси і, докладаючи значних зусиль, винесли скриню з вітальні. Я чув, як матроси тягнули скриню на талях залізними східцями трапа.

Ні з того ні з сього капітан Немо звернувся до мене:

— Що ви сказали, пане професоре?

— Нічого, капітане Немо, — відповів я, вкрай здивований. — Я нічого не казав.

— Тоді дозвольте побажати вам на добраніч!

— На добраніч, — промовив я, проводжаючи поглядом капітана Немо, який виходив із вітальні.

Я пішов до себе в каюту, але даремно намагався заснути. Я був дуже заінтригований поведінкою капітана і тим фактом, що «Наутилус» возить стільки золота! Я намагався встановити зв'язок між появою водолаза і скринею золота. Хіба тут заснеш?

Через деякий час почалася бокова і кільова хитавиця, і я зрозумів, що «Наутилус» виплив із товщі вод на поверхню.

На палубі почувся тупіт. Я здогадався, що відгвинчують болти шлюпки і спускають її на воду. Таки-так, шлюпка злегка зачепила корпус «Наутилуса», і враз усе стихло.

Минуло дві години. На палубі знову почувся тупіт і шаркання ніг. Шлюпку підняли на борт, помістили у гніздо, і «Наутилус» знову занурився під воду.

Отже, золото було доставлено за вказаною адресою. Цікаво, у які саме краї на континенті? Кому могла бути адресована така посилка від капітана Немо?

Назавтра, ще до сніданку, я розповів Конселеві і Неду про те, що сталося. Я мав із кимсь поділитися, не міг тримати в собі інформацію, яка приголомшила мене. Мої товариші були здивовані не менше за мене.

— Звідки в нього стільки золота? — дивувався Нед Ленд.

Канадець запитав те, що запитав би кожен, якби дізнався про щось подібне. Але його питання було риторичним, відповідь знав лише капітан Немо, а ми, звісно, не пішли до нього з'ясовувати що й до чого.

Я поспілкувався з товаришами, і на серці трохи відлягло. Ми розійшлися по своїх каютах, я поснідав на самоті і пішов до музею трохи попрацювати. Робота в той день йшла на лад, і тому я аж до п'ятої години дня впорядковував свої записи. Відлучався я від роботи лише, щоб пообідати, працював би ще довше, та мені завадили обставини. Раптом я відчув, що стало жарко. Перше, що я зробив, скинув з себе куртку. Але це мало що допомогло. У чому річ? Адже до зони тропіків далеко, а тут, у салоні, така душогубка! «Наутилус» ішов на тих глибинах, де підвищення температури невідчутне. Я подивився на манометр: ми були на глибині шістдесяти футів під рівнем моря. Я тим паче нічого не зрозумів, адже на такій глибині атмосферний тиск не підвищується.

Я намагався продовжити роботу, але спека дошкуляла дедалі сильніше і ставала нестерпною.

«Чи це, бува, не пожежа на судні?» — подумав я. Ця песимістична думка підірвала мене з місця і понесла до виходу з вітальні, аби з'ясувати, що відбувається. У дверях я зіштовхнувся з капітаном Немо. Власне, саме його я й хотів зустріти. Я зупинився, а він хутко підійшов до термометра, подивився спершу на прилад, а потім на мене.

— Сорок два градуси! — констатував капітан.

— Так, і це просто нестерпно, шановний! — вигукнув я. — Якщо температура підвищуватиметься і надалі, ми тут спечемося живцем!

— Пане професоре, заспокойтеся, — промовив капітан Немо, — температура у салоні «Наутилуса» не підвищиться, якщо ми не захочемо цього.

— А що, можемо й захотіти?! — іронічно відгукнувся я. — Я вже млію, капітане. Скажіть, як ми можемо керувати коливаннями температури?

— Керувати, звісно, не можемо. Але що завадить нам просто відійти подалі від джерела, яке нагнітає температуру?

— Ви хочете сказати… що це температура зовнішнього середовища?

— Звичайно. Ми пливемо в окропі.

— Цього не може бути! — крикнув я.

— Дивіться самі! — коротко сказав капітан Немо і підійшов ближче до ілюмінаторів. Я зробив те саме.

Віконниці ілюмінаторів відчинилися. Я не вірив власним очам: корпус «Наутилуса» був оточений білими гребенями бурунів, клуби сірчаної пари стелилися по воді, яка клекотіла, немов у казані. Я випадково доторкнувся до скла і рвучко відсмикнув руку — воно було гаряче, як вогонь!

— Де ми? — крикнув я.

— Поблизу острова Сантрорін, пане професоре, — спокійно відповів капітан Немо. — А точніше, у протоці, яка відділяє Неа-Каменні від Палеа-Каменні. Я лише хотів показати вам виверження вулкана, який вигляд це має під водою. Надзвичайно цікаве явище, враження від якого особисто у мене незабутні!

— А я був переконаний, що процес формування нових островів уже завершився.

— У зонах вулканічного походження процес формування земного рельєфу ніколи не припиняється, — пояснив капітан Немо і навів приклади, якими ошелешив мене.

Виявляється, внутрішній вогонь Землі споконвіку тліє у надрах земної кулі. За свідченням Кассіодора і Плінія, ще у 20 році нашої ери на тому самому місці, де нещодавно утворилися ось ці острови, з'явився ще один, новий острів — Божественна Тейя. Через деякий час острів схоронила вода і показала його світові лише у 69 році, знову ненадовго, бо острів цей зник під водою і відтоді його більше ніхто не бачив.

Відтоді вулканічна діяльність, здавалося, завмерла. А виявилося, що тутешні вулкани можна вважати лише умовно згаслими,