Читати книгу - "Вишневі усмішки. Заборонені твори"

class="a">[159], а рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під ними навіть не вгинається – такі вони легесенькі – болотяні курочки…

До плеса чи до озеречка ви підпливаєте ще тихше, – щоб ані звуку, ані шурхоту! На озерце не випливайте, а зупиніться біля нього і дивіться. Обов’язково побачите або білолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнів, широконосок…

Гуляють качатка, у теплій воді купаючись…

Раптом тривожний мамин голос, тихе – ках! – і каченяток нема! Їх як злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокійливе – ках! – і знову весела гра – купання серед озеречка.

Чарівні місця на річці, на Осколі…

* * *

Тихо, тихо Оскіл воду несе…

– Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи ліворуч – велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою.

– Там така глибочінь, що й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! Їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака там глибочінь!

Це так нам дід Панько розповідав.

– Боже вас борони, там купатися! Втягує, вглиб утягує! Закрутить тебе, завертить, бульк! – і нема чоловіка!

– А що ж воно, дідусю, закрутить та завертить? Зверху ж ніби тихо.

– Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить, і вертить! Та то ще нічого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани Господи й помилуй! Ще за панів було: сидимо ми з паном отут на березі… Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля пана. Вже сутеніло… Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить – ге-ге-ге-ге! – та по воді крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усі врозтіч! Гусак ще раз – ге! – та крилами – ляп! – і нема гусака! Пірнув під воду!

А на тому місці, де гусак плив, щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки хвилі водою пішли. Я тільки: «Свят! свят! свят! Чорт, пане, чорт!» А пан у крик: «Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!» Де там давай, хіба туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь?! Про-о-опав гусак! Отакі соми бувають!

– Невже таки сом гусака ковтнув?

– Не вірите? А ви хіба книжки Сабанєєва[160] не читали? Мені пан її читав.

– А хто такий Сабанєєв?

– А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книжки понаписував: і про рибальство, і про полювання, і про мисливських собак. Пан казав, що дуже хороші книжки понаписував Сабанєєв. Професор він був, чи що… Так у тих книжках написано, що колись було впіймано сома вагою на 400 кілограмів! Он який сом! 25 пудів сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далі з тим сомом було. Да… Вирішили ми з паном, або, вірніше, пан зі мною, впіймати того клятого сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, приніс до пана. «Ну, Паньку, – пан мене питає, – а чим ми того гака наживляти будемо?» – «Не інакше, – кажу, – паночку, як гусаком. Сом, – кажу, – вже поласував гусячим м’ясом, і на гусака він піде обов’язково!» Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цілою трохи на вогні підсмажили, – гуска сита була! – та й почепили на гака. Гака того ми прив’язали на два зв’язані налигачі, прип’яли до осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночі. Вдень сом може вчепитися на гака тільки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч тепла, місячна. Тихо-тихо навкруги. Тільки чути за садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли,

Ми з тобою, мій коханий, не такої б утяли![161]

Сидимо. Я вроді тої пісні недочуваю, а пан так і зовсім не чує. Тільки й запитав: «Хто воно ото так виводить?» – «Не знаю, – кажу, – пане, то не з наших, то хтось із хутора на село через леваду йде». Сидимо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне, та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. «Пускайте, – кричу я панові, – налигача до осокора прив’язано! Не одірве! Пускайте!» А пан: «Е, – каже, – пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!» Водимо ми, значить, та й водимо! А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов як мотоне, як мотоне! А потім знов пустить. А ми водимо! Водимо собі та й водимо!

– А далі що? – не витримав я. – Ну, водите, а далі?

– Далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Водили ми собі, водили…

– Та швидше вже, діду! Ну, водили… А витягли ви сома чи не витягли?

– Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили… Водимо ото собі та й водимо…

– Ну, вже витягли, слава Богу, діду! Ну, а далі?..

– Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до отієї верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п’ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви гадали, що там у того сома всередині було? У череві?

– Гусак?

– Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

– А що ж там таке страшне було?

– Було… Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, – нема Джоя… Заходжу якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: «Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!»

– Як, – питаю я, – не знайдеться? Адже ж знайшовся! – кажу.

– Як ізнайшовся? – підскочив пан. – Де ж він?

– Та ви ж його, пане, самі з’їли! У сома всередині самі тільки підпалини та хвоста витягли! – Було тоді від пана нам, але було й панові гикоти та нудоти. А Джой,