Читати книгу - "Дон Кіхот"

різні речі, але тільки про такі, що так чи інакше стосувалися до військових справ та мандрівного рицарства.

Герцогиня попросила Дон Кіхота описати й змалювати вроду та риси обличчя сеньйори Дульсінеї Тобоської, яка, згідно з тим, що казали про її красу, мала бути найвродливішим створінням на землі й навіть у цілій Ламанчі.

Почувши про бажання герцогині, Дон Кіхот зітхнув і промовив:

— Я, безперечно, зробив би це, якби образ її не викреслило з моєї пам’яті нещастя, що оце спіткало мене. Воно таке велике, що мені легше оплакувати, ніж описувати його. Ви повинні знати, ваші ясновельможності, що, поїхавши недавно поцілувати їй руки й дістати від неї благословення та дозвіл на цей третій від’їзд, я знайшов її не таку, як шукав. Я знайшов її зачаровану й обернену з принцеси на селянку, з красуні — на потвору, з запашного створіння — на смердюче, зі статечної — на грубіянку, зі світла — на темряву; одне слово, з Дульсінеї Тобоської — на селянку з Саяго[90].

— Боже милий! — скрикнув герцог. — Хто ж був той, що зробив стільки зла світові? Хто відібрав у неї красу, що так визначала її, спритність, що прикрашала її, скромність, що давала їй славу?

— Хто? — перепитав Дон Кіхот. — Та хто ж може це бути, як не який-небудь зловмисний чарівник, один із багатьох, що ненавидять і переслідують мене? Це кляте кодло народилося, щоб затьмарювати та нищити подвиги добрих і надавати блиску та звеличувати вчинки лихих. Чарівники переслідували мене, переслідують і переслідуватимуть, поки не вкинуть мене та мої рицарські подвиги в глибоку безодню забуття. Вони шкодять мені й ранять мене в тім місці, де, знають вони, я найбільше відчуваю біль, бо відібрати у мандрівного рицаря його даму — значить одібрати в нього очі, якими він дивиться, сонце, що світить йому, і підпору, що підтримує його. Я багато разів казав уже й повторюю знову, що мандрівний рицар без дами подібний до дерева без листя, до будівлі без фундаменту, до тіні без тіла, яке її кидає.

— Більше вже нічого не скажеш, — мовила герцогиня, — але якщо вірити історії сеньйора Дон Кіхота, яка нещодавно вийшла в світ з ухвали всього людства, то з неї, коли не помиляюся, виходить, ніби милість ваша ніколи не бачили сеньйори Дульсінеї; і що сеньйора не існує, а є лише фантастичною особою, породженою та витвореною вашою уявою, яку ви прикрашаєте всіма чеснотами та досконалістю собі до смаку.

— З приводу цього можна багато говорити, — відповів Дон Кіхот. — Тільки Бог знає, чи є в світі Дульсінея, фантастична вона чи не фантастична. Це — такі речі, що їх ніяка допитливість не може дослідити до кінця. Я не породив і невитворив моєї сеньйори. Я бачу її таку, якою вона мусить бути, з усіма тими прикметами, що можуть уславити її на цілий світ: вродливу без цяточки, статечну без чванливості, люблячу, але скромну, чемну через своє виховання і високого роду, бо при благородній крові врода вилискує та сяє на вищих щаблях досконалості, ніж у красунь низького походження.

Розмова герцога, герцогині й Дон Кіхота дійшла саме до цього місця, коли вони почули багато голосів та шум у палаці, а незабаром у залу вскочив Санчо, дуже збентежений, із ганчіркою замість серветки на шиї, а слідом за ним багато кухарчат та інших іще менших прислужників. Один із них тримав у руках невеличкий таз із водою, брудний колір якої доводив, що то були помиї.

Він ішов слідом за Санчо, якомога силкуючись підставити цей таз під бороду, а друге кухарча удавало, що хоче помити її.

— Що це таке, хлопці? — скрикнула герцогиня. — Чого вам треба від цього доброго чоловіка? Хіба ж ви не знаєте, що його обрано на губернатора?

— Цей сеньйор, — відповіло друге хлопча, — не хоче вмиватись за нашим звичаєм так, як умивався вже мій пан герцог та його сеньйор рицар.

— Ні, я хочу, — сказав Санчо, виявляючи великий гнів, — але хочу, щоб рушники були чистіші, вода світліша, а ваші руки не такі брудні, бо, кінець кінцем, між мною і моїм паном не така вже різниця, щоб його слід було мити ангельською водою, а мене чортячими помиями. Добра річ звичаї різних країн і палаців, але тоді тільки, коли вони не роблять нам прикрого. Умивання, що тут у вас заведене, гірше за самобичування. Борода в мене чиста, і я зовсім не маю потреби освіжатися, а тому, хто підійде до мене й захоче чи то умивати, чи тільки торкнутися однієї волосинки на моїй бороді, я дам такого стусана, що й кулак вгрузне йому в череп. Всі ці церемонії та намилювання більше нагадують погані жарти, ніж увагу, що виказують гостям.

Герцогиня аж заходилася сміхом, слухаючи лютого Санчо, але Дон Кіхотові не до вподоби було бачити його з такою брудною ганчіркою, оточеного кухарчатами, і він, низько вклонившись герцогам, ніби прохаючи дозволу заговорити, спокійно сказав усій юрбі:

— Слухайте ви, сеньйори рицарі, покиньте цього дядька та йдіть туди, звідки прийшли, або куди хочете. Мій зброєносець такий самий, як і інші, а цей таз — непотрібна для нього посудина. Ідіть собі, як я раджу, і дайте йому спокій, бо ні він, ні я не розуміємося на таких жартах.

Санчо підхопив слова Дон Кіхота й продовжував:

— Спробуйте тільки ще поглузувати з мене, селюка, і я не стерплю цього. Нехай сюди принесуть гребеня або чого хочуть та пошкребуть мені бороду. Якщо там знайдеться щось образливе для чистоти, я дозволю постригти себе навхрест.

Герцогиня, не перестаючи сміятись, відповіла:

— Санчо Панса цілком має рацію й завжди її матиме. Він чистий і, як сам каже, не має потреби вмиватися. А якщо наш звичай йому не до вподоби, — хай він робить, як знає. Тим більше, що ви, слуги чистоти, самі дуже брудні та неохайні і, скажу, надто нахабні. Ви зважились принести такій високошановній особі замість таза та глека з чистого золота та рушників із голландського полотна — дерев’яні корита та кухонне ганчір’я. Отже, ви злі і підлі негідники, що не можете сховати своїх заздрощів до зброєносців мандрівних рицарів.

Кухарчата і навіть дворецький, що прийшов разом із ними, подумали, що герцогиня говорить серйозно, швидко зняли із Санчо ганчірку і, збентежені та засоромлені, подались до кухні. Санчо,