Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

йому не хотілося б проливати стільки крові і, якщо можна, він волів би уникнути цього, але два непоправні негідники, призвідники бунту, поставлять нас у небезпечне становище, якщо втечуть, бо вони вернуться на корабель, привезуть сюди весь екіпаж і переб'ють нас усіх.

— Значить, ви мусите пристати на мою пропозицію, — сказав я, — лише так і можна врятувати наше життя.

Проте, помітивши, що капітан все-таки вагається, я сказав, щоб він з товаришем ішов собі й діяв, як хоче.

Поки ми розмовляли, матроси почали прокидатись, і я побачив, що двоє з них підвелись. Я спитав у капітана, чи це призвідники бунту.

— Ні, - відповів він.

— Тоді нехай ідуть собі з миром, — сказав я, — може, саме провидіння збудило їх, щоб дати їм змогу врятуватись. Але коли ви дасте втекти решті, то це вже буде ваша провина.

Спонуканий цими словами, капітан схопив мушкет, застромив за пояс пістоль і кинувся вперед у супроводі своїх товаришів, теж озброєних мушкетами. Один із матросів, прокинувшись, обернувся на шум, знятий двома супутниками капітана, що хотіли вирушити перші, і, побачивши в їх руках зброю, гукнув решті. Та було вже пізно. В той момент, як він скрикнув, пролунали два постріли — помічника капітана та пасажира, а сам капітан розумно стримався, зберігаючи свій заряд. Стрільці так добре націлили, що одного вбили відразу, а другого тяжко поранили. Проте другий зірвався на ноги й почав кликати на поміч, але до нього зараз же підскочив капітан і сказав йому, що пізно кликати на поміч і що він мусить благати бога простити йому його зраду. Сказавши це, капітан добив його, вдаривши прикладом мушкета по голові. Залишилися ще троє, з них один був поранений. Тут підійшов і я. Побачивши небезпеку і зрозумівши, що опиратись даремно, наші супротивники почали просити пощади. Капітан відповів, що він ладен помилувати їх, коли вони заприсягнуться, що щиро каються в своїй зраді і пообіцяють допомогти йому заволодіти кораблем та відвести його назад до Ямайки. Вони навперейми почали запевняти його в своїй щирості і обіцяли безсуперечно коритися йому. Капітан задовольнився їх обіцянками і був ладен подарувати їм життя. Я не заперечував і зажадав тільки, щоб під час перебування на моєму острові в них були зв'язані руки й ноги.

Поки діялось усе це, я відрядив П'ятницю та помічника капітана до баркаса, наказавши їм принести парус і весла, що вони й зробили. Тим часом вернулись три матроси, що, на своє щастя, були відсутні. Побачивши, що їх капітан із полоненого став переможцем, вони навіть не спробували опиратись і дали зв'язати себе. Отже, наша перемога була повна.

Тепер капітанові й мені залишалось тільки розповісти наші пригоди один одному. Перший почав я і розповів йому всю свою історію. Він вислухав її з жадібною увагою і дуже здивувався з чудесної випадковості, що дала мені змогу зробити запаси провізії та зброї. А втім, не було нічого дивного, що моє оповідання так схвилювало його: моє життя на острові було справжньою низкою чудес. А коли від моєї незвичайної долі його думка природно перенеслась до його власної і йому здалося, що мене було збережено тут для того, щоб врятувати його життя, то по його обличчю потекли сльози, і він не міг вимовити більше ні слова. Після цього я запросив його та обох його супутників до себе в фортецю, куди ми ввійшли звичайним шляхом, тобто через дах мого житла. Я запропонував їм підживитись тим, що було в мене, а потім показав своє хатнє господарство з усім хитромудрим приладдям, яке я зробив протягом багатьох років мого самотнього життя.

Все, що я їм показував і про що розповідав, дуже дивувало їх, але найбільше здивувався капітан, побачивши мою фортецю, яку я так майстерно сховав у гущині дерев. Справді, тому що дерева тут ростуть багато швидше, ніж в Англії, мій гайок за двадцять років перетворився в такий густий ліс, що крізь нього можна було пройти лише в одному місці вузенькою покрученою стежкою, яку я лишив навмисне, садячи дерева. Я пояснив моїм новим знайомим, що ця фортеця є моя головна резиденція, але, як і в усіх вельможних осіб, у мене є ще й дача, яку я іноді відвідую. Я обіцяв їм показати її іншим разом, а поки що сказав, що нам треба подумати, як відібрати корабель у розбійників. Капітан цілком погодився зі мною, але додав, що не добере способу, як це зробити, бо на кораблі залишилося ще двадцять шість чоловік екіпажу. Взявши всі участь у заколоті, тобто в такому злочині, за який годиться карати смертю, вони стоятимуть на своєму до останнього, бо добре знають, що коли здадуться нам, то по прибутті в Англію або якусь англійську колонію їх зараз же повісять. Виходить, атакувати їх з такими малими силами ми не можемо.

Слова каштана примусили мене замислитись. Його міркування здавались мені цілком обґрунтованими. А проте нам треба було на щось зважитись і постаратись хитрощами заманити їх у пастку і напасти на них зненацька, щоб не дати їм висісти й перебити нас. Тут мені спало на думку, що, коли екіпаж корабля почне турбуватись про долю своїх товаришів та баркаса, він, напевне, вирядить на берег другий баркас, щоб розшукати їх. Цього разу, вони, мабуть, приїдуть озброєними, і тоді ми не подолаємо їх. Капітан визнав мої думки за цілком правильні. Тоді я сказав, що насамперед нам треба подбати, щоб розбійники не забрали назад баркаса першої ватаги, а для цього треба зробити його негодящим для плавання. Ми зараз же рушили до нього, зняли з нього зброю і все, що знайшли в ньому, а саме: порохівницю, дві пляшки — одну з горілкою, а другу з ромом — трохи сухарів і велику грудку (фунтів п'ять чи шість) цукру, загорнену в парусину. Я дуже зрадів цій здобичі, а особливо цукрові та горілці, бо не куштував їх уже багато років.

Винісши на берег весь цей вантаж (я вже казав, що весла, щоглу, парус та стерно ми забрали раніше), ми пробили в дні баркаса велику дірку. Таким чином, якби нам і не пощастило подолати ворога, він принаймні не міг би відібрати свого баркаса. Правду сказати, я й не сподівався, що нам удасться захопити корабель; що ж до баркаса, то полагодити його було б дуже легко, а на такому судні можна було добратись до Лівортських островів, підібравши по дорозі наших друзів іспанців, бо