Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

Гуртом відволікши баркас у таке місце, куди не досягав приплив, і пробивши в його дні дірку, яку не можна було скоро залагодити, ми посідали відпочити й порадитись, що робити далі. Та не встигли ми розпочати нараду, як на кораблі вистрелили з гармати і почали розмахувати прапором. Ясно, що це був кличний сигнал для баркаса. А баркас не рушав. Вони стріляли ще кілька разів і подавали інші сигнали. Нарешті, не діставши відповіді на всі ці сигнали та постріли і не бачачи баркаса, з корабля спустили другу шлюпку. Шлюпка попрямувала до берега, і, коли підійшла ближче, ми побачили, що в ній було не менше десяти чоловік — всі з вогнепальною зброєю.

Від корабля до берега було щось із шість миль, і ми ясно бачили навіть обличчя всіх, хто сидів у шлюпці. Шлюпку зносило течією трохи на схід від того місця, куди ми витягли баркас, тому вони пливли вздовж берега, щоб причалити саме там, де причалив і перший човен. Коли ми побачили кожного з них в обличчя, капітан пізнав їх усіх і тут же схарактеризував мені кожного. За його словами, між ними були три порядні хлопці. Він був певен, що їх, переможених і заляканих, залучили до змови проти їхньої волі. А боцман, що, видно, був у них за начальника, і решта людей були одчайдушні мерзотники. Як і кожен на кораблі, вони були тепер готові на що завгодно. Капітан страшенно боявся, чи не надто сильні вони для нас.

Я посміхнувся й відповів, що люди, поставлені в такі умови, як ми, не повинні мати страху. Хоч чим загрожує нам майбутнє, а все ж воно буде краще, ніж теперішнє наше становище; отже, будь-який вихід для нас, навіть смерть, ми мусимо вважати за визволення. Я спитав, що думає він про умови мого існування, і поцікавився, чи не гадає він, що варто рискувати життям ради свого визволення.

— Де поділась, сер, — сказав я, — ваша впевненість, що мене було збережено тут для того, щоб врятувати вам життя, — впевненість, що так натхнула вас недавно? Як на мене, то я вважаю, що нам не вистачає тільки одного.

— Чого саме? — спитав він.

— Як ви казали, серед цих людей є троє чи четверо порядних, вартих помилування. Коли б вони були негідниками, я б ні хвилини не заґався, що сам бог, бажаючи покарати їх, передає їх нам у руки. Можете бути певні, що кожен, хто ступить на цей острів, — у нашій владі, і залежно від того, як він поставиться до нас, — умре або житиме.

Я говорив бадьорим, рішучим тоном, з веселим обличчям; моя впевненість передалась капітанові, і ми енергійно взялись до діла.

Побачивши, що з корабля спустили другу шлюпку, ми визнали за потрібне розлучити наших полонених і добре заховати їх. Двох, як безнадійних (так принаймні характеризував їх капітан), я відіслав під наглядом П'ятниці та помічника капітана до моєї печери. Це було досить віддалене місце, де арештованих не могли ні почути, ні відшукати і звідки їм нелегко було втекти, бо навряд чи вони знайшли б дорогу в лісі, їх посадили зв'язаних, але залишили їм їжі й сказали, що коли вони будуть сидіти смирно, то через день-два їх звільнять, а коли вони зроблять спробу втекти, їх уб'ють без жалю. Вони обіцяли терпляче зносити ув'язнення і дуже дякували, що їх не покинули без їжі та подбали, щоб вони не сиділи в темряві, бо П'ятниця дав їм кілька наших саморобних свічок. Вони були певні, що П'ятниця залишився вартувати біля входу до печери.

З рештою полонених ми повелись м'якше. Щоправда, двох ми залишили поки що зв'язаними, бо капітан за них не ручився, а двох інших, з поради капітана й після того, як обидва вони врочисто заприсяглись жити й померти з нами, я прийняв на службу до себе. Отже, рахуючи цих двох та капітана з двома його товаришами, нас було тепер семеро добре озброєних людей, і я не мав сумніву, що ми переможемо тих десятьох, що мали приїхати, тим більше, що серед них, за словами капітана, були три-чотири чесні хлопці.

Підійшовши до берега в тому місці, де ми покинули баркас, вони причалили, висіли з шлюпки й витягли її на пісок, чому я був дуже радий. Правду сказати, я боявся, що вони кинуть якір, не допливши до берега, і що частина людей залишиться вартувати шлюпку; тоді ми не спромоглися б захопити її. Вийшовши на берег, вони насамперед кинулись до баркаса і дуже здивувались, коли побачили, що з нього зникли всі снасті і весь вантаж, а в дні зяє дірка. Побалакавши з приводу цього, вони почали гукати в надії, що їх почують товариші. Довго кричали та гукали вони, але відповіді не почули. Тоді вони стали колом і, за командою, всі разом випалили з рушниць. Гучна луна розляглась лісом але й після цього справа не зрушила з місця, бо ті що сиділи в печері, не могли нічого чути, а ті, що були коло нас, хоч і чули, але не посміли відгукнутись.

Вони були так приголомшені, що, як вони нам згодом розповідали самі, вирішили вернутись на корабель і повідомити, що баркас продірявлений, а людей, мабуть, усіх перебито. Ми бачили, як вони, хапаючись, спустили на воду шлюпку й сіли в неї.

Капітан, що досі все ще сподівався захопити корабель, тепер зовсім занепав духом, бо гадав, що, вернувшись на корабель і покинувши своїх товаришів напризволяще, вони розпустять паруси, і тоді всі його надії підуть марно. Та незабаром перед ним з'явився новий привід для страху.

Не встигла шлюпка з людьми відійти трохи від берега, як ми побачили, що вона вертається. Мабуть, порадившись, ті люди змінили своє рішення. І справді, залишивши в шлюпці трьох чоловік, решта сім висіли й пішли в глиб острова шукати зниклих.

Це було для нас велике розчарування: якби ми навіть і захопили сімох, що висіли, то й з цього нам не було б користі, бо ті троє, що були в шлюпці, вернулися б на корабель і розповіли б про те, що сталося. А тоді корабель, напевне, знявся б з якоря і ми не змогли б уже його відвоювати. Проте нам не лишалось нічого іншого, як чекати, що буде далі. Спустивши на берег сімох, шлюпка з рештою — з трьома — відійшла на чималу відстань і стала на якір, так