Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Олівер, це гірке розчарування тяжко його засмутило. Хворіючи, він часто мріяв про зустріч з містером Браунлоу й місіс Бедвін, тішився, що зможе розповісти їм, з якою вдячністю він увесь час про них згадував, як нарікав на жорстоку долю, що розлучила його з ними. Надія виправдати себе, пояснити, що він став жертвою насильства, наснажувала Олівера, підтримувала в лиху годину. І тепер хлопцеві нестерпно боляче було думати, що вони поїхали кудись світ за очі, певні того, що він дурисвіт і злодій, — і йому, можливо, вже до скону не вдасться цього спростувати!

А втім, ця обставина зовсім не позначилася на ставленні до Олівера з боку його благодійників. За два тижні стало зовсім тепло, дерева вкрилися молодим зеленим листям, порозцвітали квіти, і в особняку в Чертсі почали готуватися до від'їзду на все літо. І ось столове срібло — предмет Фейгінових зазіхань — відправили на схов до банку, Джайлза й ще одного слугу залишили доглядати господу, а всі інші — із ними Олівер — переїхали до будиночка, найнятого в досить далекому від Чертсі селі.

Хто може змалювати радість і захват, душевний спокій і тихе блаженство хворобливого хлопчика, що опинився яа лоні природи, серед густих лісів та зелених горбів, де повітря було напоєне цілющими пахощами? Хто може пояснити, чому картини миру й спокою так глибоко западають у душу змучених мешканців тісних і галасливих міст, вигоюючи своєю свіжістю їхні зболілі серця? Трапляється, люди, що прожили сповнене тяжкої праці життя в міській тисняві, не помишляючи про якісь переміни, люди, для яких звичка стала справді другою натурою і які мало не полюбили кожну цеглину, кожен камінь, які вони бачать щодня, ідучи на роботу й з роботи, — навіть ці люди, відчувши наближення смерті, врешті переймаються непереборним бажанням бодай раз опинитися віч-на-віч з Природою; покинувши насаджене місце, де зазнано було всіх радощів і всіх страждань, ці люди мовби починають жити заново. День у день виповзають вони на якусь зелену сонячну місцинку, і небесна блакить, краса гір і полів, сріблясті хвильки струмка викликають у них такі спогади, що навіть швидке згасання здається їм початком райського блаженства, і вони сходять у домовину так само тихо, як ховалося за обрієм сонце, коли кілька годин тому вони проводжали його ослаблим зором з вікна своєї самотньої оселі… Спогади, що їх викликає мирна краса природи, — не від світу цього, не від земних мрій та надій. Ніжні й лагідні, вони вчать нас сплітати свіжі вінки на могилах тих, кого ми любили; вони очищають наші думки й розвіюють давню ворожнечу та ненависть, а головне — за всім цим у душах людей, навіть найменше схильних до самозаглиблення, таїться невиразне усвідомлення, що колись, давним-давно, вони вже зазнавали тих самих почуттів; і усвідомлення це збуджує урочисті думки, звертаючи їх до так само далекого майбуття, притлумлюючи гординю і суєтність.

Місіс Мейлі обрала для літнього відпочинку чарівний куточок. Для Олівера, що доти знав тільки тисняву й гамір брудного міста, почалося нове життя. Стін будиночка майже не видно було за трояндами й жимолостю, стовбури дерев обвивав плющ, а квіти в садку напоювали повітря чудовими пахощами. Неподалік був малий цвинтар, не спотворений високими недоладними надгробками, — сам! лиш скромні могильні горбки, вкриті свіжим дерном та мохом, під якими спочивали старі селяни. Олівер часто приходив туди і, уявляючи собі вбогу могилку, в якій лежала його мати, сідав на лавочку й нишком плакав; та коли він здіймав очі до високого неба над головою, думка про те, що вона лежить у сирій землі, зникала, а з нею зникала й гіркота, і залишався тільки смуток.

То були щасливі часи. Дні спливали спокійно й безжурно, ночі не приносили ні страху, ні турбот; йому не снилися стіни гидкої в'язниці, не привиджувались гидкі обличчя лихих людей, ніщо не потьмарювало світлих, радісних думок. Щоранку він ходив до сивого дідуся, що жив неподалік від церковки; старий допомагав хлопцеві вдосконалюватись у читанні й писанні і ставився до нього так лагідно, так уважливо, що Олівер докладав усіх сил, щоб йому догодити. Після уроків він ходив гуляти з місіс Мейлі й Розою і прислухався до їхніх розмов про книжки або сідав разом з ними десь у затінку й слухав, як дівчина читала вголос; якби його воля, вія слухав би аж до смерку — поки їй видно літери. Але надходив час готувати на наступний день уроки, і він залюбки брався до роботи у своїй маленькій кімнатці, що виходила вікнами в садок. Коли наставав вечір, господині знову кликали хлопчика на прогулянку. З якою насолодою Олівер прислухався до їхніх голосів, як радів, коли вони зупинялись помилуватися квіткою, а він міг видряпатись крутим схилом і зірвати ту квітку їм на втіху, або коли вони забували вдома якусь річ і посилали його по неї! Вія мов на крилах летів виконувати будь-яке їхнє доручення. Потемки вони поверталися додому, дівчина сідала за фортепіано й грала милозвучні мелодії або співала тихим ніжним голосом старовинних пісень, що їх любила її тітка. Свічок тоді у вітальні не запалювали, і Олівер сідав біля вікна і, забувши про все на світі, тішився чарівною музикою.

А як несхожа була тутешня неділя на всі попередні в його житті! В цю щасливу для нього пору і недільний день дарував нескінченні радощі. Уранці — відправа в церковці, за вікнами якої тріпотіло зелене листя і співали пташки; в щілину між дверима й низькою папертю просочувалося запашне повітря, наповнюючи скромну будівлю ароматом польових квітів. Бідні парафіяни були убрані так чисто й охайно, так побожно схилялися в молитві, що видно було: збирались вони тут задля втіхи, а не для того, щоб відбути обтяжливий обов'язок; і хоч голоси їхні були грубуваті, співали вони від щирого серця і (принаймні, як на Олівера) милозвучніше, ніж у міських церквах. Після Відправи місіс Мейлі з Розою й Олівером ішли, як завжди, на прогулянку, дорогою навідуючись до чепурненьких селянських хаток, а ввечері Олівер прочитував уголос один-два розділи з біблії — до читання цього він готувався протягом цілого тижня й цим своїм обов'язком пишався, мабуть, не менше, ніж сам пастор.

Вставши о шостій ранку, Олівер вибігав у поле, наривав попід живоплотами оберемок польових квітів і повертався додому, де з неабиякою старанністю й винахідливістю робив з квітів букет, щоб прикрасити ним стіл до снідання. Не забував він і доглянути пташок місіс Мейлі, — цієї відповідальної справи