Читати книгу - "Похорон богів"

посміхнувся Ярополк, і його пойняло відчуття загальної втечі. Десь він чув, нібито пацюки втікають з городів перед землетрусом, повінню чи нашестям чуми.

Коли він увійшов до колишньої материної світлиці, там уже сидів Блуд.

— Хочеш?

Блуд жував суху конятину й спльовував під стіл. Ярополка почало нудити. Він сьогодні ще нічого не їв, але від Блуда тхнуло падлом. Ярополк рушив до дверей і побачив Местишу.

— Одно жуєш і жуєш...

Блуд перестав жувати, шпурнувши недоїдки крізь відчинене вікно, але дух тління мовби ще дужче посилився. Блуд плюнув додолу й проказав:

— Жуємо здохлятину, а той там заливається нашими медами та вином.

Він натякав на Доброчина. Местиша сів просто на порозі й схилив голову до самих колін. Блуд звернувся до Ярополка:

— Якийсь ти хлялий та блідий... Чого б то ради? Піди до братика рідного та й скажи: «Братику рідний, пощо нам один одного стерегти? Змирімося й полюбімось!..»

— Од деревлянина був гонець, — перебив Блудові теревені Местиша, не підводячи голови з колін.

Блуд зацікавлено глянув:

— І що рече?

— «Змирімося й полюбімось», — передражнив його Свенельдів син.

Блуд якийсь час мовчав і лише похитував головою, а Ярополкові пригадались пацюки. В цій світлиці також панували втікацькі настрої. Тільки й того, що всі ще впираються, думав Ярополк, бо непевні й бояться.

— Вам обом легше, — нарешті озвався Блуд.

— Чого це нам легше?

— Бо Володимир йому рідна кров. А в тебе мати — чернегівська сіверянка. Я ж круглий обільний варяг. — Блуд невесело засміявся: — До того ж колись його мало не вбив... Знаєте оту хитрість Лідулфостову? Я був кинувся на Добриню й хотів його посікти, а він вирвав у мене меча з рук по-Лідулфостовому.

Местиша сів на порозі верхи, як у сідлі. Тепер одна його нога була в світлиці, а друга в сінях. Це дуже скидалось на вагання й спонукувало до дій. Блуд підійшов і сів коло Местиші:

— Так чи так... Але голодна смерть не краща. Піду й скажу: «Дай мені мій Вишгород або якийсь інший город. Що даси — те й візьму». — Местиша сидів, спершись на одвірок спиною, й Блуд уже сміливіше запитав: — То підемо?

— Нікуди я не піду, — озвався Местиша не ворухнувшись. — Добриня нас усіх переб'є. Треба зробити вилазку — сьогодні або завтра вночі. Хтось та прорветься до печенігів.

— Пішки чи як? З повним пузом здохлятини? — вишкірився Блуд. — А Доброчин полюбовно кличе. — Віч — оглянув йому в вічі й спитав: — Може, боїшся батька? То так і кажи!

Местиша зневажливо махнув рукою.

Тут почулись кроки й з'явився Свенельд. Местиша й Блуд навіть не підвелися з порога.

— Я все чув.

— І що з того? — спитав, не глянувши на дядька, Блуд.

Старий князь раптом розгубився, бо Местиша мовчав, не заступившись за батька, теж вислизав з-під його руки.

— Святославів син мститиметься за брата, — сказав Свенельд, але Местиша не ворухнувся. Тоді він обрав найслабшого серед усіх трьох: — У тебе брат твій украв наречену, а тепер украв стіл, даний тобі батьком. І життя забере. Ти Блуда не слухай — то хитрий лис, він вас обох обкрутить і потопить, а сам вилізе сухим, пом'янете моє слово! Треба прориватися в степ — Ільдея-хан кочує за Ворсклою. Я вас виведу сам.

Ніхто не дивився на Свенельда. Местиша й Блуд навіть не підвелись, аби пропустити його до світлиці, й він кидався словами через їхні голови з сіней.

А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Людська душа ненаситна до свободи. Скільки не попускай — усе мало й мало: як ото в спеку заспраглому до води. Отак було й з твоїм вуєм...

Начебто я вже мав меча, хоч був рабом, та ще й робичем, а щасливішим од того не став. Нащо меч холопові, коли не годен оборонитися ним од тивунового бича? Воно-то бичем уже ніхто не зважувався мене бити, що так, то так, але я був і лишавсь холопом.

Мироніг почав частіш одпускати мене з Борисом на Гончарі, а я звідти вже сам бігав до його родака з Кожум'яцького яру. Цього літа він сказав:

— Плечата твої трохи поширшали. Пожовуєш вівсо?

Кажу, пожовую. Я вже був так звик до того вівса, що мало не іржав по-конячому, як мовив одного разу холоп Борис. А кожум'яка й далі ганяв мене сікти лозиння. Як насічуся донесхочу, то він бере свого меча й зачинає вчити хитрощів, яких уміє сам.

Я розповів йому про того дітеського з гридниці, а кожум'яка рече:

— Такої хитрості зроду не видів. Ти викинь оті варязькі дурощі з голови, ліпше навчу тебе піднімати мечем під пазуху.

І почав. А воно мовби й простенька хитрість — підлізти кінчиком під поділ бороні, а не виходить, і годі, бо відкриваєшся сам.

Ну, врешті-таки я й це вивчив, хоч і попомучив мене той Борисів родак. А вже ген по тому рубаємося в парі з кожум'якою, коли це його меч як брязне об діл! Кожум'яка аж очі вирячив. Та я й сам стою й тільки дивлюсь — нічого не годен уторопати. Аж тоді збагнув, що це ж і є ота Лідулфостова хитрість. Кажу кожум'яці, а він не та й не, то, каже, мені в руку затрудило.

Спробував я ще раз — але вже нічого не виходило.

А за день чи два по тому дивлюсь — аж кожум'яка стоїть під гридницею. Гридьба саме боролася на мечах, і якраз той захлялий дітеський боровся. Тоді в неділю кожум'яка мені й рече:

— Твоя правда. А я досі й гадки про то хитрість не мав.

Заходились ми боротися з кожум'якою — аж не виходить, і край. Ні в нього, ні в мене. За ціле літо я спромігся видерти в нього меча разів п'ять чи шість. А так посувалося вельми добре, тільки рука була те заслабка: не міг зробити більш як триста помахів. Треба, думаю, й далі жувати вівсо.

Аж вівсо мені зненацька взяло