Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

не думаю, що ми ще колись з вами побачимося. * * *

«14 серпня 1972 року.

Шановний містере Севілла!

Вчора відбулося засідання комісії, й мені доручили повідомити Вас про її ухвалення. Дослідження з питань гідродинаміки шкіри, що їх Ви проводили в басейні Б, припинилися в 1966 році з метою, щоб дозволити Вам зосередити зусилля на мовних дослідах у басейні А, але оскільки останні в зв’язку з від’їздом Ваших об’єктів — просимо саме такий термін вживати в нашому листуванні — не можуть тепер проводитися, то комісія вважає за неможливе клопотати перед конгресом про виділення нових коштів для фінансування лабораторії, якою Ви керуєте.

Отже, комісія просить Вас повідомити своїх працівників, що неустойку, передбачену в контракті на випадок скасування угоди, буде виплачено найближчим часом. Зрозуміла річ, таке саме розпорядження надійшло й щодо Вас.

Комісія призначила доктора Едварда Е. Лоренсена тимчасовим куратором лабораторії, якою Ви керували. Він налагодить з Вами контакти 16 серпня й вживе всіх заходів для класифікації й збереження карток, архівів, магнітофонних записів, кінострічок та інших документів лабораторії. Комісія просить Вас якомога полегшити завдання Е.Е.Лоренсена й повідомити мене про одержання цього листа.

Щиро Ваш Д.К.Адамс».

«15 серпня 1972 року.

Шановний містере Адамс!

Повідомляю, що одержав Вашого листа від 14 серпня. Мої працівники й я готові перейти 16 серпня в повне розпорядження доктора Лоренсена.

Мені не хочеться нічогісінько просити у комісії. Проте гадаю, що мушу це зробити в інтересах моїх об’єктів. Я хотів би, аби мені дозволили побачитися з ними, коли вони знову стануть доступні[55].

Щиро Ваш Г.С.Севілла».

«15 серпня 1972 року.

Шановний містере Севілла!

Вслід за своєю сьогоднішньою телеграмою я підтверджую, що змушений затриматися й не зможу приїхати раніше 20 серпня.

Погодившись виконати завдання, яке мені доручили, н вважаю за необхідне підкреслити, що маю намір дотримуватися обмежених функцій куратора. В тому випадку, коли лабораторії, якою Ви керували, повернуть Ваші об’єкти, я відверто дав зрозуміти комісії, що ні в якому разі не розраховую продовжувати Ваші досліди. В зв’язку з цим я сподіваюся, що Ви зможете забрати назад свою заяву про звільнення й самі докінчити справу, яку так блискуче почали.

Я розумію, що Вам зараз прикро, бо Ви розлучилися зі своїми об’єктами, та хай Вам буде єдиною втіхою, що Ваш асистент погодився їх супроводжувати.

Щиро Ваш Е.Е.Лоренсен».

«16 серпня 1972 року.

Шановний містере Лоренсен!

Ваш лист викликав у мене велику шанобу до Вас, і я знову побачив можливість більш приязно ставитися до людського поріддя, яке, мушу це визнати, останнім гасом уявляється мені не в дуже гарних барвах.

Я боюся, що Вас неточно поінформували. Своє бажання піти в відставку я висловив усно, перебуваючи в приголомшливому стані, коли довідався, що в мене відбирають мої об’єкти. Однак я не підтверджував це бажання ні в подальшій розмові, ні, звісно, письмово. З іншого боку, мій асистент погодився супроводжувати об’єкти без мого дозволу й навіть без мого відома.

Я пишу про це не для того, щоб вплинути на рішення, яке Ви прийняли. Швидше навпаки, мені хотілося, аби саме Ви виконували обов’язки куратора, а не інший вчений, якому не притаманна така порядність.

Я чекаю на Вас 20 серпня.

Щиро Ваш Г.С.Севілла».

«18 серпня 1972 року.

Шановний містере Севілла!

Я знову затримуюся й зможу приїхати тільки 25 серпня.

Мене глибоко вразили факти, що Ви їх мені виклали. Вони проливають особливе світло на роль, яку зіграв Ваш асистент, і на те, як високо цінують істину бюрократи, що нами керують. «Скуповуючи мізки» — тут і в Європі, — вони гадають, що можуть робити з нами все, що їм забагнеться.

Я не приховав від Адамса, що, на мій погляд, відбирати навіть тимчасово у Вас об’єкти — велике безглуздя. Не бачу ніякого практичного застосування, важливість якого могла б виправдати перерву в основних дослідженнях.

Щиро Ваш Е.Е.Лоренсен».

* * *

«Острови Флорида-Кіс мене не вабили ні своїми мочарами, ні високими деревами, ні трактом з мостами, перекинутими з острова на острів, що добігав аж до Кі-Уеста. Я хотів іншого острова, зі скелями, острова, що стояв би самотньо, оточений рифами, й коли я побачив скелі Хуатвею з «Карібі», що стояла на якорі в невеличкій гавані, в мене затьохкало серце: «Карібі» — це красива лакована іграшка для дорослих, юнацька мрія, що стала дійсністю у віці, коли це ще може принести радість. А тепер я мушу силувати себе, щоб виплити на ній у море. Арлетта читає на носі яхти. Коли б вона лишилася зі мною в кокпиті, ми знову стали б розмовляти про Бі й Фа. А коли я тут, у кабіні, сиджу сам, зігнувшись за кермом «Карібі», то трохи вгамовуюся. Арлетта відчуває це, їй теж нелегко, й вона тільки вдає, що читає. Звідси, де я стою, бачу з того боку рубки лише широкі криси великого бриля, що затуляє її голову від сонця. Арлетта, певне, скинула бікіні, аби сонце могло позолотити незасмаглі місця її шкіри. Навіть думка про її тіло тепер мене не втішає. Чудно, душевний біль вгамовує навіть саме бажання, хоча кохання залишається. Мабуть, у стражданнях є щось занепадницьке, що примушує тебе ще більше губити себе, каліцтво, яке вимагає нових і нових каліцтв. Неправда, тричі неправда, що в стражданні таїться якась магічна мужність! Страждання — це поразка, параліч, самозневага. Воно ніколи нічого доброго не давало, його треба тільки здолати. І я, щоб здолати його, граюся з «Карібі». Ця яхта — мій допінг, морська хитавиця мене заколисує. Я втікаю сам від себе, свідомо втікаю сам від себе. Тримаючись обома руками за кермо, я підставляю «Карібі» південно-західному вітрові