Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

вимовив поволі Вождь, немов смакував або насилу ковтав два слова. Трохи схиливши до плеча голову, Господар оцінюючи поглядав на Іванова, а потім мовив із переможними нотками в голосі: – Виходячи з вашої логіки, оголошений нами соціалізм – міф. Порожні слова. Партійне словоблуддя?!

– Я ж казав, що історія Жовтня – багатогранна, – після невеликої паузи почав Іванов, відчуваючи, що потрапив у логічну пастку Вождя. – Жовтень, товаришу Сталін…

– Про Жовтень ми домовилися, – перебив Вождь. Губи його переможно сіпнулися. – Товариш Сталін бажає почути про побудову соціалізму. Почути чітко й виразно: побудовано соціалізм, як оголосила партія! чи ні?

– Відповідаю чітко й виразно, – упевнено почав Філософ, хоча не уявляв, як Вождь відреагує на відповідь. – Найперше Ви запитали: чи вважаю, чи вірю я, що ми, як оголосила партія, вже змогли повністю побудувати справжній соціалізм. Повна перемога соціалізму, як наголосили Ви, стосується лише засобів виробництва. Вони одержавлені. Та повністю і справжній соціалізм, про який цілком правильно уточнили й наголосили Ви, товаришу Сталін, звичайно ж, не побудовано. І винна в цьому насамперед СВІДОМІСТЬ, а потім уже народ і партія. З кожним днем, місяцем і, тим паче, п’ятирічкою в нас у країні з’являється все більше чудових елементів соціалізму. Їм заздрять буржуїни. Заздрять і бояться. Бояться сьогодення. Тим паче – справжнього соціалізму. У майбутньому.

3

Іванов виструнчився, задихав часто, голосно, немов випірнув із безодні. Пауза затягувалася. Іванов намагався по обличчю Вождя прочитати свій вирок, але воно залишалося нерухомим, немов відлитим із металу. Не розумів старший лейтенант і виразу очей Господаря. Його погляд, спрямований чи то в минуле, чи то в майбутнє, був далеко від курортного павільйону номер шість. Несподівано Вождь здригнувся, на мить здивовано втупився в незнайому людину, як на привида, що струнко застиг, але тут же погляд Господаря країни став усвідомленим, і він вимовив спокійно й розмірено:

– Вільно, товаришу капітане. Ві вільні.

– Слухаюся, товаришу Сталін, – Іванов хвацько підкинув долоню до скроні, клацнув підборами, чітко розвернувся й попрямував до дверей, але після короткого роздуму все ж зупинився і додав: – Вибачте, товаришу Сталін, але я лише старший лейтенант.

– Почекайте, товаришу Іванов, – раптом Вождь, розпалюючи люльку, звернувся до «гостя». – Ві палите?

– Ні, товаришу Сталін. – Після відповіді пауза, як здалося старшому лейтенантові, тривала кілька хвилин.

– А товариш Сталін палить. Ві ж знаєте, що палити шкідливо?!

– Так точно, товаришу Сталін.

– І товариш Сталін чув, що палити дуже й дуже шкідливо. Але палить. Попросіть, точніше, суворо накажіть товаришеві Сталіну перестати палити.

Мовчав співрозмовник. Тишу «передбанника» порушувало лише дихання старшого лейтенанта. З кожним вдихом воно ставало гучнішим і частішим. Вождь по-пташиному ледь схилив голову набік, упритул, не кліпаючи, дивився на гостя. Дивився не просто суворо – розчаровано. Осудливо. Підвищивши тон, Господар повторив:

– Товаришу Іванов, накажіть товаришеві Сталіну не палити.

Не стільки від дивної розмови, скільки від останніх слів Вождя Іванов на деякий час застиг шокований, але, напевно, інстинкт, як йому здалося, підказав вихід зі скрутного становища:

– Товаришу Сталін, я прошу Вас – киньте палити. Не Ви особисто Сталін-людина, а генсек-Вождь перед народом скоює великий злочин. Палити дуже й дуже шкідливо для здоров’я!

– Говорите, злочин. – І після паузи додав задумливо: – По-перше, я просив вас суворо наказати, а не просити, а по-друге, за злочин за логікою належить покарання. Незважаючи на особистості! Так?!

– За логікою так, – співрозмовник відповів тихо, але впевнено.

– Бачите, товариш Сталін відмовляється слухати добрі поради для його ж блага. Думаю, за подібне нехтування доб-рою порадою та впертість, тим паче за злочин, як ві бажали висловитися, порушника й ворога свого здоров’я варто суворо покарати. Змусити силоміць, якщо не розуміє по-доброму. Логічно?

– Логічно, товаришу Сталін, – знову миттєво відповів Іванов і після короткої паузи додав із помітними задумливо-сумними нотками: – Важко, одначе, зрозуміти, хто? як? зможе в цьому випадку покарати ворога свого здоров’я.

– Ві ж звикли карати ворогів, – посміхнувся вождь.

– На жаль, не тільки злочинці в нас у таборах «відпочивають»…

Одна брова Вождя поволі підвелася, але тут же встала на місце, як тільки у вусах, просякнутих нікотином, народилася посмішка. Грайливі бісики промайнули в рудувато-тигрових очах Господаря, які вивчали Іванова. Оглянувши «гостя» з ніг до голови, Вождь кілька разів затягнувся люлькою, випустив дим і, посміхаючись, мовив загадково:

– Смілива ві людина. І, сподіваюся, по-справжньому чесна. До побачення, товаришу капітане.

– Ви вдруге обмовилися, товаришу Сталін. Вибачте, але я лише старший лейтенант, – обережно уточнив Іванов.

Сталін, не звертаючи уваги на репліку, чи то з іншої причини продовжив:

– Про прохання народу, про його благо потрібно завжди думати. Тим паче, високим керівникам. Хоча, якщо точніше, то всім трьом варто про багато що подумати.

– Чому трьом, товаришу Сталін? – Іванов відчував, що зовсім відпустив гальма, але страх минув. Чому? Не знав тоді, не знає й зараз.

– І Вождеві, і Вам, і народові потрібно частіше й міцно думати, – Господар спохмурнів і тут же неквапом уточнив: – Можливо, навіть учетвером?!

Помітивши на обличчі «гостя» нове здивування, Вождь додав, зробивши наголос на званні Іванова:

– Хіба товаришеві Сталіну, а не тільки Вождеві-генсеку, як ві бажали висловитися, товаришу капітане, надмірно подумати про подібну, лише на перший погляд, легку проблему?!

– Усім складно, товаришу Сталін. Але будь-якому керівникові, а Вождеві, тим