Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Через два тижні своєї роботи в Гранд-Кулі Джо виявив, що серед багатьох хлопців із коледжу, які того літа стікалися сюди в пошуках роботи, було двоє із човнової станції Вашингтона. Він не знав добре жодного з них, але скоро це змінилося.

Джонні Уайт був веслярем номер 2 у видатній команді першокурсників Тома Боллеса того року. На 2 сантиметри нижчий від Джо і з тоншою статурою, він, тим не менш, був прекрасним зразком фізично розвинутого юнака і вражав своїми тонкими, правильними рисами, витончено складеними кінцівками і відкритим, енергійним обличчям. Хлопець мав теплі, привітні очі й сонячну усмішку. Якби ви шукали модель для плаката із зображенням типово американського юнака, Джонні відповідав би всім вимогам. Він був дуже славним хлопцем і майже таким же бідним, як і Джо Ранц.

Він виріс у південній частині Сіетла, на західній околиці озера Вашингтон, на південь від парку Сьюард. Справи йшли добре до 1929 року. Але з фінансовим крахом бізнес його батька — експорт сталевого брухту до Азії — практично випарувався. Джон Уайт-старший відмовився від свого офіса в центрі «Аляска» в середмісті та відкрив новий офіс нагорі в будинку на озері. Протягом наступних кількох років він сидів там, день за днем, дивлячись на озеро, слухаючи цокання годинника та чекаючи, що задзвонить телефон, у надії на матеріалізацію бодай якогось бізнесу. Але телефон мовчав.

Нарешті, одного дня він піднявся з крісла, спустився до берега озера й почав висаджувати город. Його дітей треба було годувати, а в нього не було грошей, але їжу можна було виростити. Незабаром він мав найкращий город у районі. На багатому чорноземі біля озера він виростив високу солодку кукурудзу і великі, соковиті помідори. Обидві культури були вічною проблемою городників Сіетла. Він виростив логанові ягоди і збирав груші та яблука зі старих дерев у маєтку. Він вирощував курчат. Мати Джонні, Меймі, міняла яйця на інші товари, консервувала помідори, робила вино із логанових ягід. Вона виростила півонії в садочку біля будинку і продавала їх флористам у Сіетлі. Жінка брала на млині мішки для борошна, вибілювала їх і робила з них кухонні рушники, які продавала по всьому місту. Раз на тиждень вона купувала ростбіф і готувала його на недільний обід. Решту тижня вони їли залишки. Потім, у 1934 році, міська влада вирішила відкрити плавальний пляж на березі перед їхнім будинком і відібрала прибережний город Уайтів.

У батька Джонні була одна пристрасть, що затьмарювала всі інші інтереси та підтримувала його в ті важкі часи — веслування. Перед тим як переїхати на захід до Сіетла, він був першокласним веслярем престижного Спортивного клубу Пенсильванії у Філадельфії. Він привіз свій човен у Сіетл і тепер проводив довгі години, веслуючи на самоті на озері Вашингтон, методично плаваючи вперед і назад перед своїм будинком, і пляжем, і тим, що колись було його городом, щоб розігнати своє розчарування.

Джонні був світлом його очей, і він понад усе на світі хотів, щоб син став веслярем. Джонні, у відповідь, не хотів нічого більше, ніж справдити дуже високі очікування батька, якими б вони не були. І досі хлопець не підводив. Він був надзвичайно розумним, вихованим і амбітним та закінчив середню школу імені Франкліна на 2 роки раніше, у 16-річному віці.

Це створювало невеличку проблему. Він був занадто молодим і слаборозвиненим, щоб веслувати за університет, єдиний веслувальний осередок у місті. Тож, за взаємною угодою з батьком, Джонні пішов працювати — як з метою заробити достатньо грошей для навчання в університеті, так і, що не менш важливо, для нарощення достатніх м’язів, щоб вони працювали якнайкраще, коли дійде до веслування. Хлопець обирав найважчу, найбільш фізично тяжку роботу, яку міг знайти: спочатку орудував сталевими балками і важким устаткуванням на верфі в портовому районі Сіетла, а потім укладав лісоматеріали і переносив масивні ялинові й кедрові колоди кантувальним гаком на сусідній лісопилці. На той час, коли двома роками пізніше він прибув до університету, у нього було достатньо грошей, щоб протриматись упродовж кількох років навчання, і досить м’язів, щоб швидко стати одним із найбільш виразних членів команди першокурсників Тома Боллеса. Тепер, улітку 1935 року, він приїхав у Гранд-Кулі, щоб отримати ще більше — і грошей, і м’язів.

Інший хлопець з університету, що з’явився у Гранд-Кулі того літа, був Чак Дей. Як і Джонні Уайт, він був гребцем на місці номер 2 у своєму човні: суцільні м’язи, широкий у плечах, але трохи легший, ніж хлопці, що сиділи в середині човна. Мав каштанове волосся і квадратне обличчя із сильним, широким підборіддям. Його очі бували веселими одної миті, а вже наступної — гнівно виблискували. Загалом, хлопець справляв вигляд трохи забіякуватого. Носив окуляри, але при цьому умів виглядати жорстким. І майже завжди «Кемел» чи «Лакі Страйк» звисав з його губи, окрім випадків, коли Ел Ульбріксон був неподалік. У будь-який момент, проте, він міг бути 3 однаковою ймовірністю і веселим, і злим. Хлопець любив зіграти з кимось злий жарт, радів можливості поклеїти дурня і завжди, здавалося, мав напоготові якусь витівку. Минулого року він веслував як один із суперників Джо в юніорській команді, що стала основною університетською. Переважно через це він і Джо навряд чи обмінялися хоч парою слів, принаймні цензурних.

Американець ірландського походження до самих кісток, Дей зростав у районі на півночі від кампуса університету Вашингтона, де були розташовані студентські братства. Його батько був успішним дантистом, тому його сім’я уникла найгірших наслідків Великої депресії і жила безбідно, адже зуби мають схильність псуватися незалежно від економічних тенденцій. На перший погляд Джо здавалося безглуздим, що такий хлопець, як Дей, мав будь-які підстави працювати в такому брудному й небезпечному місці, як Гранд-Кулі.

Однак насправді, як Джо скоро довідався, Гранд-Кулі було саме тим місцем, де найімовірніше мав опинитися Чак Дей того літа. Щоб зрозуміти його,