Читати книгу - "Відлуння у брамі"

примирливо звернувся до офіцера Гордій, — а Бланк не розповів, звідки Шахсуваров дізнався, що замовником є самодержець? Адже той лейб-олігарх вже давненько у бігах.

— Ні, цього він не написав. А що вдалося з’ясувати вам?

— Щойно мені дзвонив Назар, — вказав Гордій на телефон, — він довідався, що один із виконавців-політологів працював донедавна в опозиційного депутата.

— Так. Він з тієї опозиції, що її колись створював сам Хазяїн, — підтвердив це капітан.

— Бачиш, Юрію, як добре усе складається для влади, — Мечислав не приховував сарказму, — є на кого зіпхнути провину. Хоч на самодержця, хоч на Хазяїна…

— Хазяїн, звісно, кандидатура придатна для звинувачення — якби не інформація Бланка про те, що це лише початок, та якби не… ви, громадяни характерники! Ось електронна адреса Бланка, — капітан дістав із кишені клапоть паперу. — Він просить щоб на неї ви скинули адресу скайпу, за яким він зможе переговорити з Іваном Погребняком. Йосип обіцяв повідомити якісь додаткові подробиці обставин терористичної змови — якщо упевниться, що розмову веде саме пан Іван.

— Чому б йому не повідомити їх Вам, капітане? — запитав Гордій.

— Не знаю. Відмовляється.

— Батько ближчим часом не матиме змоги спілкуватися скайпом, — поглянувши на Гордія, нагадав Мечислав. — Можливо б Ви, дядьку, його замінили у розмові з Бланком.

— Не вийде, — заперечив капітан. — Йосип сказав, що в обличчя знає лише пана Івана — спілкувався якось із ним у музеї Яворницького. Із незнайомцем не говоритиме.

— Зрозуміло, Юрію, — зітхнув Гордій. — А де гарантія, що ви — Служба — не граєте заодно із Бланком, щоб втягнути нас у цю справу?

— З якою метою? — знизав плечима капітан.

— У вас може бути їх кілька, — підтримав племінника Гордій. — Он журналіст Вагінський у своїй статті вже пише, що до терактів можуть бути причетними українські націоналісти, а тут саме ми виявимо активність.

— Ви ж її й так виявляєте!

— Та, ну! — всміхнувся Мечислав. — Одна річ просто балачки, а інша — задокументована предметна розмова. У скайпі її тепер можна зафіксувати.

— Ми подумаємо, капітане, над Вашою пропозицією — Гордій підвівся, даючи зрозуміти, що зустріч добігає кінця. — У будь-якому разі Іван зараз «поза зоною досяжності».

21. Кремлядь у сльозах

Шаман вкляк лише на мить. Наступної — він кинувся у ліщину і зачаївся у її гущавині. Олегові зі свого сховку було добре видно, як на узлісся примчали двоє озброєних шаблями вершників. Тут вони різко осадили своїх невисоких сірих коників і кроком пустили їх стежиною до гаю. Майже порівнявшись із характерником, той, що їхав позаду, раптом щось гукнув до переднього. Зіскочивши на землю, він повернувся на узлісся, припав на коліно і почав мацати траву. За хвилину — вийняв шаблю і обережно посунув до ліщинового куща. Його товариш заходив з іншого боку.

Та дістати чаклуна шаблями в густому горішнику виявилося справою непростою — щільні та міцні гілки не давали змоги до нього підступитися. Шаман, натомість, вправно штрикав своєю патерицею, намагаючись поцілити нападникам у очі. Зрештою нукери вдалися до простої, але дієвої тактики. Ближчий до Олега почав методично зрізати гілки, що захищали шамана, а другий — намагався дістати його шаблею з іншого боку. Заскочений у кущі-пастці, чоловік не мав шансів протриматися й хвилини. На його прокльони зарізяки лише голосно реготали. Обіцяли скоро привезти у торбі голову зарозумілого ворожбита до володарки Суї, аби він більше не намагався зазіхати на її владу.

Олег наважився. Вихопивши з-за пояса булатну сокирку, він миттю опинився біля ближчого нападника, заміряючись оглушити того обухом. Та парубка помітив другий нукер і крикнув товаришеві про небезпеку. Той повернувся до несподіваного супротивника, з розвороту замахуючись кривою шаблею. Олег блискавично пірнув під неї і знизу зробив не дуже вправний замах сокирою. Нукер вишкірився у хижій посмішці — зрозумів, що молодий суперник погано володіє зброєю. Тоді характерник пожбурив топірець у груди зарізяки, і поки той відбивав його, стопою правої ноги загатив у підборіддя супротивника. Нукер снопом упав під кущем.

Характерник поглянув туди, де мав лишатися шаман, але той зник. На потолоченій траві, розкинувши руки, лежав другий нукер. Його праве око дивилося в осіннє небо, а ліве було пробите, як вочевидь, і мозок, шамановою патерицею.

Схарапуджені бійкою коні чвалом гнали до міста. Парубок збагнув, що не має іншої ради, як повернутися до столиці каганату тим самим шляхом, яким прийшов сюди — понад берегом. І хутко — допоки не опритомнів його «спаринг-партнер». Підібравши сокирку, Олег вже зробив кілька кроків до річки, коли раптом почув за спиною:

— Стій! Ти хто?

— Подорожній, — відповів Олег, обертаючись. Шаман, який з’явився так само несподівано, як і зник, тримав у лівій руці закривавлену патерицю, а у правій — криву шаблю вбитого нукера.

— Справді? А я гадав, що лісовик, — не приховуючи іронії, чоловік ступив крок уперед. — Чимось нетутешнім тхне від тебе.

Олег пригадав, що ранком, ще у Дніпропетровську, він скористався гелем для душу. Після бійки від його розпашілого тіла струмували ці незвичні тут пахощі. Шаман, ніби принюхуючись, зробив ще крок до Олега, але парубок сторожко відступив.

— Ти мене боїшся? Тоді навіщо врятував? — чаклун зірвав із куща жмут листя і протер лезо шаблі.

— Бо Вас намагалися вбити, — знизав плечима Олег. — До речі, чому?

— Тобі яке діло? Бачу, ти не випадково тут опинився…