Читати книгу - "Скалаки"

Таж я ваш син. Коли жаль вам сина, Своєї дитини, Може б, мене з війська Відкупили?

Старий підняв голову; його мутні очі були мокрі від сліз.

— Ой, відкупив би, відкупив би,— застогнав він,— та сам не маю чого їсти!

— То плговський оконом йому таку ласку зробив!

— Та той не одного нашого має на совісті!

— Дольський тепер також підтяг би нам, та скніє в цюпі!

— То теж плговський подбав!

Цимбали забриніли гучніше. Ніхто не помітив, що один із тутешніх селян і двоє з сумежного села вийшли за двері. Всіх прикували до себе Їржиків спів та горе старого селянина. Сумно, жалібно дзвеніли струни; та от цимбали грізно загриміли.

Хліборобе, годі терпіти, Годувати п’явок неситих! Клепай косу, ціп візьми, Панське кодло розжени! —

заспівав на весь голос Їржик, а за ним і Єнік:

Хліборобе, годі терпіти!..

Пісня вливала завзяття в серця селян, її підхопили всі, з такою силою й захватом, що аж рублені стіни корчми задрижали.

Посеред хати стояв старий худий селянин. Він не співав, але його запалі очі горіли страшним гнівом. Свої зсохлі руки він простягав у той бік, де був Плговський фільварок. Сиве волосся розвіялось йому круг чола, розхвильованим голосом він кричав:

— На панське кодло! На кодло!

Зненацька всі змовкли. Надворі тривожно забамкав дзвін.

— Знак! — загули всі разом.

— На панське кодло! — вигукнув Єнік, а за ним нещасний батько рекрута.

— По указ із золотим підписом!

— По волю! — крикнув Їржик.

Дзвін гудів, надворі з галасом збігалося село. За вікном майнуло щось біле, в сінях забряжчала шабля, й до корчми ввійшов високий чоловік у білому плащі.

— Салакварда! — закричали люди і обступили Уждяна.

— На мучителів! — гукнув він. — Ходімо, годі вже терпіти!

— На панів! На панів!

До корчми під’їхав ще один вершник, зіскочив з коня, вбіг до хати і, побачивши Їржика, доповів йому:

— Рихетський переказує тобі, що на Поличчині сьогодні повстали. Обступили кляштор і примусили панів написати грамоту, що панщина скасовується.

— Панщину скасовано! Грамоту дали!

— Ходімо й ми по неї!

— На замок! По указ!

— На замок потім, спершу до Плговського двора! — закричав старий селянин.

— Так, так, туди найперше, люди! — підхопив Їржик.— Плговський оконом найбільш нас мордував! Уперед, за мною, браття! Всі за мною!

Люди з галасом повалили з корчми. Балтазар, скочивши на коня, поїхав на майдан, усі рушили за ним. З усіх боків збігалися селяни — цікаві, налякані, дехто озброєний. Їржик із Єніком та війтом та кілька їхніх вірних помічників скликали й шикували людей. Кого не було, по того посилали. З гучним криком, співаючи, виступили повсталі з села. На чолі їхав Балтазар Уждян, salva guardia. Червоне сяйво смолоскипів падало на нього, на Їржика та Єніка, на війта і сивого діда, що йшов поруч них. Розлившись по засніженій дорозі, юрма посунула до Плговського фільварку.

* * *

Той другий верхівець, що їхав із Полиці через Тронов до Находа, був гонець находського управителя. Під’їжджаючи до села, він зачув крик, гамір і дзвони й зрозумів, що тут хлопи вже повстали. Гнаний страхом, гонець повернув коня на заметений путівець, яким, хоч і за довший час, теж можна було дістатися до Находського замка. Кінь грузнув у заметах, марно верхівець підганяв його. Лиш пізно вночі під’їхав він під замкову браму. Перемерзлий, дрижачи, подався гонець до управителевого помешкання. Той, почувши новину, зблід. А опам’ятавшись, зразу ж побіг із нею до князя.